Макс Кідрук — український письменник, видавець і популяризатор науки.

Автор проєкту «Теорія неймовірності» на Українському Радіо, книжок «Де немає Бога», «Не озирайся і мовчи», «Зазирни у мої сни», а також фантастичної серії «Нові Темні Віки».

Твори перекладено польською, німецькою, чеською та угорською мовами.

Читати далі

Найближчі події

29 листопада

Презентація книги «Як я вбив Плутон і чому це було неминуче»

7 грудня

Презентація науково-фантастичного циклу «Нові Темні Віки. Колонія»

11 грудня

Презентація науково-фантастичного циклу «Нові Темні Віки. Колонія»

13 грудня

Презентація книги «Як я вбив Плутон і чому це було неминуче»

15 грудня

Презентація науково-фантастичного циклу «Нові Темні Віки. Колонія»

Більше подій

Рік: 2023
Кількість сторінок: 904
Наклад: 44 000

Нові Темні Віки. Колонія

Людство на Землі ще не оговталося від хвороби клодис, що призвела до найбільшої за пів століття пандемії, коли з’являється новий патоген, який інфікує винятково вагітних жінок. Група вчених-імунологів намагається з’ясувати, що він таке і чи пов’язана його поява з нейтринними спалахами, зафіксованими довкола планети…

Придбати
Аудіоверсія

Рік: 2023
Кількість сторінок: 304
Наклад: 13 000

Теорія неймовірності

«Теорія неймовірності» створена на основі сценаріїв однойменного науково-популярного радіоблогу, випуски якого виходили в ефірі «Українського Радіо» у другій половині 2021-го. Книга містить сімдесят історій, які розвінчують розповсюджені міфи, а також пояснюють різноманітні технології, події та явища з погляду науки.

Придбати
Аудіоверсія
Е-версія

Рік: 2018
Кількість сторінок: 480
Наклад: 35 000

Де немає Бога

Шорт-лист «Книга року BBC-2018»

Люди — соціальні істоти. Існування суспільства неможливе без співпраці, розуміння та дотримання справедливості. Та чи існує це все поза соціумом, коли людина опиняється на межі життя та смерті?

Придбати
Е-версія

Рік: 2017
Кількість сторінок: 512
Наклад: 60 000

Не озирайся і мовчи

Уявіть, що на Землі існує місце, яке ніби застигло в часі. Місце, здатне сховати будь-кого, хто прагне втекти від реальності. Щоб до нього потрапити, потрібно тільки не озиратися й мовчати. Є лише одна проблема: в тому місці часом з’являються речі, страшніші за те, від чого ховаєшся.

Придбати
Е-версія

Більше книг

Придбати мерч
Facebook Twitter Instagram Youtube Tiktok
Close

ПРОЛОГ

Антарктична станцiя Амундсена-Скотта, Пiвденний полюс
19 вересня 2141-го

Джейлiн Гонкала пробула на станцiї тиждень, i вже освоїлася б, якби не ватяна тиша, що тиснула на мiзки, та немовби скам’янiлi сутiнки. Останнє дошкуляло найдужче. На Пiвденному полюсi сонце сходить i сiдає раз на рiк, тож коли Джейлiн вибиралася з житлового корпусу й задирала голову, її бентежила мiстична однаковiсть передсвiтанкового неба: один i той самий градiєнт вiд густо-синього з одного краю до майже повної вiдсутностi кольору з iншого. До цього неможливо було звикнути: тьмяне, втомлене свiтло збурювало у грудях дивне почуття, якому Джейлiн не знаходила назви та вiд якого iнстинктивно скулювалася.

Не те щоби небо взагалi не змiнювалося. Свiтлiша його частина притискала до обрiю оранжеву смужку, пiд якою, на градус-пiвтора нижче вiд горизонту, ховалося сонце. Свiтило рухалося по колу, тягнуло смужку за собою, але не показувалося, не впливало на загальний рiвень освiтленостi. Джейлiн не розумiла, з якого дива цей перiод вважають бiлою нiччю, коли насправдi все довкола сiре: сiрий i через те наче пiдгнилий лiд, сiрi станцiйнi будiвлi, сiрi мазки хмар над головою. Лише позаду неї, над занедбаним геодезичним куполом, серед жменьки ледве видимих на сiруватому тлi зiрок холодно сяяв Юпiтер.

Джейлiн пiднялася на льодяний пригiрок i окинула поглядом масив бурових веж удалинi. Чотири днi тому звiдси почалася її екскурсiя-ознайомлення. П’ятдесятип’ятирiчний доктор Стеллан Янг, керiвник станцiї Амундсена-Скотта, набивав тютюном люльку i, жестикулюючи, пояснював призначення купи химерних об’єктiв довкола центральних корпусiв: наземнi цистерни для заправляння лiтакiв, посадковий майданчик пiд конвертоплани, антенне поле, геодезичний купол…

Територiя станцiї складалася з трьох секторiв: вiдведеного для атмосферних спостережень Сектора чистого повiтря, вiльного вiд всюдиходiв i важкого обладнання Тихого сектора (там проходили сейсмiчнi й iншi чутливi до вiбрацiї експерименти) й нарештi Темного сектора — дiлянки з розташованими на нiй детекторами для вивчення темної матерiї. I саме туди дивилася Джейлiн: пiд стояками бурових веж, глибоко в товщi антарктичного льоду, мiстилася найбiльша у свiтi нейтринна обсерваторiя IceCube 2.0.

Джейлiн почула неквапливi кроки й озирнулася. Ледь означеною в пiвтемрявi дорiжкою наближався худий чоловiк iз гачкуватим носом. Доктор Стеллан Янг. Вiн помiтив спрямований на нього погляд i помахав. Джейлiн махнула у вiдповiдь, а коли Янг пiдступив ближче, зауважила, що вiн стискає в долонi чашку з гарячим чаєм.

— Ти як? — запитав чоловiк.

Його спецiалiзацiєю була морська бiологiя, та оскiльки до найближчого моря було двi тисячi кiлометрiв, на станцiї Янг виконував переважно адмiнiстративну роботу.

Джейлiн знизала плечима.

— Ще не знаю. — Потiм подумала, що Янг може не так зрозумiти, й додала: — Але я рада, що я тут.

— Справдi?

— Усi серйознi проєкти зараз на паузi, тому це… — вона вказала пiдборiддям у бiк веж, що темнiли вдалинi, — не так i погано.

— Ну, так, — Стеллан подмухав на чай i зробив ковток. — А батьки?

— Щó батьки? — перепитала Джейлiн.

— Як поставилися до того, що ти подалася асистенткою на полярну станцiю?

— Не скажу, що кричали вiд захвату, але й не заперечували. — Насправдi вони не здивувалися. Матiр Джейлiн очолювала консалтингову компанiю в Пало-Альто й пiсля того, як шiсть рокiв тому її донька вiдмовилася вiд кар’єри фiнансистки та вступила на департамент астрономiї в Берклi, не дивувалася нiчому. Матiр якось раз запропонувала їй роботу у своїй компанiї, а коли Джейлiн вiдмовилася, бiльше не наполягала. Батько ж тiльки рукою махнув: роби що хочеш. — Пiд кiнець, перед вiд’їздом, вони вже наче й тiшилися з того, що я звалюю.

Янг гмикнув.

— Осточортiли одне одному за карантин?

— Не те слово. — Калiфорнiйський унiверситет у Берклi перейшов на дистанцiйне навчання ще в лютому сто сорокового. — Двадцять мiсяцiв нiби пiд домашнiм арештом.

— Страшно було? — Стеллан скосив на неї очi.

Якщо не брати до уваги нетривалi послаблення, клодис-пандемiя лютувала впродовж двох рокiв. Пiв сотнi станцiйних технiкiв на чолi з доктором Янгом, чиє завдання полягало в пiдтриманнi робочого стану обладнання протягом зими 2140-го, застрягли на станцiї i про подiї у свiтi дiзнавалися здебiльшого з випускiв новин. Картинки там були лячнi: ряди лiкарняних лiжок на вулицях Нью-Йорка, братська могила завбiльшки з кар’єр у передмiстi Атланти, натовпи безхатченкiв, якi лiзуть через стiну на кордонi з Мексикою…

— Нi, — вiдповiла Джейлiн.

— Зовсiм?

— Зовсiм, — вона помотала головою.

За двадцять мiсяцiв установлений на її смартфонi додаток CLODIS DigiTracer лише кiлька разiв сповiщав про хворих на клодис або осiб, якi контактували з хворими, та й то в сусiднiх районах: Крествуд-Гiллз, Голмбi-Гiллз, Вествуд-Вiллидж. На тому все — за перiод карантину в районi Бель-Ейр жодного випадку зараження клостридiєю не зафiксували, тож нi мародерiв, якi спустошували дiловий центр Лос-Анджелеса, нi схожих на привидiв хворих, якi пленталися бульварами, вивергаючи пiд себе лiтри рiдкого лайна, Джейлiн не бачила.

— Наш будинок у захiднiй частинi Лос-Анджелеса, — пояснила вона, — хороший район, те-се…

— Санта-Монiка?

— Бель-Ейр.

— Круто, — Янг покивав.

А тодi замовк, як замовкали подруги та приятелi Джейлiн, щойно усвiдомлювали, що вона мешкає в районi, де будинки, дешевшi за десять мiльйонiв, уважають несмаком.

Мружачись, Джейлiн подивилася на смужку свiтла над горизонтом i сказала:

— Дивнi цi постiйнi сутiнки. Час нiби зупинився.

— Це ненадовго. Ще два днi — й сонце визирне. Отам. — Янг тицьнув у точку на горизонтi, правiше вiд вишок. — А тодi, кружляючи, пiдiйматиметься, — палець намалював кiлька кiл у повiтрi. — Пiдiйматиметься i не зникатиме аж до двадцять третього березня наступного року. Ще встигнеш скучити за сутiнками, повiр.

— А що це за звук сьогоднi вранцi був? Ви ж чули? За годину до снiданку.

— Скрип?

— Ага.

— У крижаному щитi утворюються трiщини.

— Це окей? Тобто так i має бути?

— Не має. Я тут десять рокiв уже, з перервами, проте такого не пам’ятаю. — Янг роздув нiздрi. — Вiдчуваєш запах? — Джейлiн принюхалася й хитнула головою. Пахло наче дощового дня на цвинтарi: щiльною, настояною вогкiстю. — Льодовик тане, — пояснив Янг, а тодi повторив: — Так не має бути.

За сотню крокiв позаду них темнiла будiвля з вузькими вертикальними вiкнами — перший iз двох iдентичних житлових корпусiв. Янг повiв очима на табло електронного термометра, причепленого над головним входом. Той показував +0,6 °С. Хоча можна було й не перевiряти: i вiн, i Джейлiн стояли в самих жилетках поверх вовняних светрiв.

— I часто тут такi температури? — поцiкавилася Гонкала.

— Буває й до плюс п’яти, але завжди в груднi-сiчнi, серед лiта. Нiколи о такiй порi. Минулого року до кiнця вересня трималися сорокаградуснi морози.

Джейлiн i собi глянула назад. Житловi корпуси складалися з окремих модулiв, вивищених на бетонних палях, щоби запобiгти замiтанню снiгами, ось тiльки цiєї зими снiгу не було, через що будiвлi нагадували табун зiгнаних докупи всюдиходiв-крокерiв iз «Зоряних воєн», старого фантастичного фiльму, який Джейлiн вiдкопала в мережi на карантинi.

— Сто рокiв тому в цей час температура взагалi опускалася до мiнус вiсiмдесяти. — Янг переступив iз ноги на ногу та скривився, коли замiсть порипування пiд ногами захлюпало. — Тому нуль без сонця — це трохи не тойво.

Вони замовкли. Янг сьорбнув чаю, озвався:

— Сьогоднi перша змiна?

За пiв години — о десятiй за новозеландським часом — Джейлiн заступала на своє перше чергування в дата-центрi.

— Ага.

— Гаразд.

Янг одним махом вихилив вмiст чашки.

— Ходiмо? — кивнув на житловi корпуси.

— Я ще трохи побуду.

Янг рушив стежкою назад. Джейлiн провела його очима, а тодi розвернулася до вишок, глибоко пiд якими товщу криги пронизували тисячi впаяних гiрлянд iз фотосенсорами.

Перший IceCube збудували 2010-го неподалiк мiсця, де зараз лежали труби, що їх використовували при бурiннi. Детектор складався з вiсiмдесяти сталевих ниток, опущених у свердловини завглибшки два з половиною кiлометри. Кожна з ниток мiж глибинами 1450 i 2450 метрiв мала фотосенсори: для виявлення нейтрино, що прилiтають iз космосу. Нейтрино — найбiльш розповсюдженi частинки у Всесвiтi, вони виникають у надрах зiрок, пiд час спалахiв наднових, при зiткненнi космiчних променiв з атомами речовини, i водночас вони напрочуд «сором’язливi». Якби можна було створити свинцевий стрижень завдовжки зi свiтловий рiк, нейтрино пролетiв би його з кiнця в кiнець, не зачепивши жодного атома. Iнодi нейтрино все ж взаємодiють iз матерiєю, наприклад, зiштовхуються з протоном у молекулi води, продукуючи елементарнi частинки, якi, розлiтаючись, лишають по собi свiтловий слiд. Цей слiд можна зафiксувати фотосенсорами, проте важко вiдрiзнити вiд фонового шуму. Через це нейтриннi детектори встановлюють глибоко пiд землею, у водi або пiд льодом.

До середини XXI столiття в «Льодяному кубi» дослiджували нейтрино, що прилiтали з глибокого космосу. Згодом детектор себе вичерпав, тож 2048-го його законсервували й не згадували аж до 2120-го, коли iнтерес до нейтрино спалахнув знову. На той момент стало зрозумiло, що нiяких WIMP’iв — масивних частинок, якi би прояснили природу темної матерiї, — не iснує, що темна матерiя є складнiшою, нiж вважали, i ймовiрно, не поступається складнiстю видимiй речовинi. Через появу нових теорiй, окремi з яких передбачали, що взаємодiя мiж частинками темної матерiї породжуватиме нейтрино певних енергiй, на початку 2130-х ученi взялися розконсервовувати старi обсерваторiї — «Льодяний куб» на Пiвденному полюсi, «Камiоканде» в горах Японiї, «Антарес» у Середземному морi — з метою наново вивчити вiдомi скупчення темної матерiї. Бiльш ретельний аналiз нейтрино, якi надходять вiд них, мав допомогти з’ясувати, яка iз запропонованих теоретиками моделей є правильною, й остаточно розкрити природу темної матерiї.

Старий IceCube iз вiсiмдесятьма свердловинами впродовж року фiксував не бiльше як двi дюжини нейтринних зiткнень, тож у травнi 2132-го Нацiональний науковий фонд США профiнансував будiвництво IceCube 2.0. Роботи завершили в лютому 2140-го. Новий детектор складався з 5050 ниток зi ста десятьма сенсорами на кожнiй i пiсля введення в експлуатацiю мав фiксувати пiвтори сотнi нейтрино на рiк.

Джейлiн дивилася на пошрамовану гусеничними траками кригу, думала про кiлометри льодовика пiд ногами й уявляла, яких зусиль вартувало прошити його свердловинами на всю товщину. Зв’язок мiж нейтрино i темною матерiєю був темою її магiстерської. З погляду науки робота видавалася актуальною, а ось практичне її застосування у свiтi, який лише оговтувався пiсля найбiльш виснажливої вiд початку столiття пандемiї, викликало запитання. Джейлiн захистилася пiв року тому (дистанцiйно, певна рiч), за два мiсяцi отримала з Берклi диплом, пiсля чого здебiльшого марнувала час у пiдвалi батькiвського будинку, прилипнувши до iгрової AR-консолi. А тодi в самiсiнький розпал нестерпно спекотного лiта, коли нi iгри, нi серiали в неї бiльше не лiзли, вона натрапила на iнформацiю Вiддiлу полярних програм Нацiонального наукового фонду про завершення будiвництва нового нейтринного детектора на Пiвденному полюсi. Хтозна-чому Джейлiн надiслала резюме й одержала запрошення на онлайн-спiвбесiду. За її результатами Вiддiл полярних програм запропонував їй пiврiчний контракт i посаду польової асистентки на станцiї Амундсена-Скотта.

Джейлiн усмiхнулася, пригадавши, що уявила, коли почула оте «польова асистентка» вперше. Перед очима постала картинка, як вона, горблячись пiд поривами вiтру, задубiлими на морозi пальцями стискає штатив iз пробiрками, а поруч який-небудь старший науковий спiвробiтник, засипаний снiгом i з бурульками, що стирчать iз нiздрiв, наче iкла моржа, щось вишукує у кризi. Насправдi все виявилося банальним. Її обов’язки здебiльшого полягали в тому, щоб витрiщатися в монiтор, нiчого не чiпати та стежити за тим, щоб нiхто iнший також нiчого не чiпав. Столiття тому детектор розташовувався в окремiй будiвлi над свердловинами. На початку 2133-го апаратне обладнання перенесли до Центру зберiгання та обробки даних (по-простому, дата-центру) в одному з житлових корпусiв, i Джейлiн навiть не мала вистромлювати з будiвлi носа. Докторка Тельма Барретт, якiй на вигляд було не менше тисячi рокiв i яка очолювала дослiдницьку групу, що працювала на «Льодяному кубi», пiсля влаштованої Стелланом екскурсiї пояснила їй, як усе функцiонує: «Система видає звуковий сигнал, коли щось подiбне на нейтрино прилiтає з обраної дiлянки вiддаленого космосу. Данi на сервери надходять автоматично. Вiд тебе вимагається проконтролювати правильнiсть їхнього збереження в лог-файл. Таке траплятиметься нечасто. — Стара дивилася на Джейлiн iз таким виразом, нiби не сумнiвалася, що до того часу, як оновлений IceCube упiймає перше високоенергетичне нейтрино, молодої асистентки вже не буде на станцiї. — Дуже нечасто».

Джейлiн востаннє ковзнула очима по масиву бурових веж i зиркнула на годинник. За п’ять десята — час повертатися. Вона розвернулася й закрокувала до житлових будiвель.

22:05 NZST

Чимале загалом примiщення дата-центру видавалося тiсним через нагромадження серверних шаф i вiдсутнiсть вiкон. Праворуч вiд входу висiла смартдошка з графiком чергувань, лiворуч розташувався операторський пульт, стiну над ним затуляли пiвтора десятка екранiв. Бiльшiсть — неактивнi. Запах злежалого пилу надавав повiтрю пришерхлої текстури.

Пiсля м’якої пiвтемряви полярного неба свiтло штучних ламп неприємно рiзало очi. Мружачись, Джейлiн нацiдила кави з автомата та переконалася, що потрiбнi монiтори ввiмкненi. Щойно вона вмостилася за пультом, у дверях вигулькнула голова доктора Янга.

— Готова?

Джейлiн стенула плечима. Готова до чого? Вони ж не ракети на орбiту запускають.

— Не перепрацьовуйся. — Стеллан пiдморгнув i намiрився пiти, проте останньої митi Джейлiн зупинила його запитанням:

— У разi надзвичайної ситуацiї менi будити вас чи… докторку Барретт?

Iшлося, звiсно, не про надзвичайну ситуацiю. Джейлiн просила дозволу звертатися до Янга в обхiд страшенно в’їдливої Тельми.

— Якої надзвичайної ситуацiї?

— Наприклад, пожежi.

— У «Льодяному кубi»? — Янг пирхнув. — Це просто детектори, якi пiдсилюють свiтловий сигнал. Пiд кiлометрами льоду. Я бiолог, я не знаю, чи може з ними щось статися, проте перейматися, що вони згорять, гадаю, точно не варто.

Джейлiн почервонiла так гаряче, аж Стеллану стало її жаль.

— Ну, якщо система сповiстить про вловлення вiдразу кiлькох нейтрино, тодi, гадаю, так, можна будити докторку Барретт, — слабка усмiшка пiдсмикнула щоки, — щоб вiдсвяткувати. В iншому разi нiчого страшного, якщо почекаєш до ранку. — I кинув на прощання: — Гарної ночi.

— Вам теж, докторе Янг.

Коли Стеллановi кроки вiддалилися, Джейлiн увiмкнула планшет, запустила YouTube i скинула бровами: вiдео Zoe Climbs Olympus Mons, part 4 опинилося на першiй позицiї вкладки «Популярне». I це за годину! То був завершальний, четвертий епiзод iз серiї влогiв про сходження ютуберки ZoeOfMars на марсiанський Олiмп. У першому епiзодi Зоя розповiдала про Мортена Ронґстада та Торда Енберґа, засновникiв компанiї Martian Adventures, а також про шлях вiд Ньюборна до Базового табору бiля пiднiжжя вулкана. Увесь другий Торд i Мортен вели її до ескарпiв на пiвнiчному сходi Олiмпу. Пiд час третього Зоя залишила табiр i почала сходження. Те вiдео завершилося прибуттям до напiвукопаних у землю модульних жител якраз перед вершиною, де Зоя та її супутники перебули останню нiч. Четвертий i останнiй влог мав показати вихiд до кальдери.

Джейлiн натиснула на кнопку «Грати» та прикипiла до планшета.

Зоя, Торд, Мортен i Зоїна операторка вибралися з табору на свiтанку. Стежку, якою вони рухалися, кожнi кiлькасот метрiв перетинали трiщини. Через найвужчi норвежцi перекинули навiснi мiстки, ширшi оминали. Схил поволi крутiшав, i Зоя дедалi частiше допомагала собi руками. В одному мiсцi їй навiть довелося лiзти навкарачки.

«Мерзну, — захекано коментувала вона. — Тут триндець як холодно. У мене в скафандрi є тепловiдбивна плiвка, i на висотi Ньюборна її, типу, вистачає. Пiд час ранкових пробiжок я взагалi не вмикаю обiгрiв. Зараз же система обiгрiву працює на повну, але я… — Вона пiднесла долоню до нашоломної камери, зiгнула та розiгнула пальцi. — Руки дубiють».

«Наче взимку на Землi», — вставив Мортен. Зоя повернула голову, й у Джейлiн на екранi постав високий чоловiк у пневматичному скафандрi. Тиск усерединi таких є нижчим порiвняно з атмосферним на Землi, й Ронґстад звучав, наче мультяшний персонаж. Джейлiн нiяк не могла до цього звикнути.

Зоя розсмiялася.

«Я не така стара, Мортене. — В еластичному скафандрi повiтря надходило лише до шолома, тиск був достатнiм, а тому її голос лунав без спотворень. — Я не застала холодних зим на Землi».

Провiдник розвiв руками.

«Зате побувала в майже повному вакуумi на вершинi найвищої планетарної гори».

Зрештою компанiя опинилася перед урвищем. Кальдера нагадувала велетенський ударний кратер на похилiй рiвнинi, усерединi якого проступало кiлька круглих формацiй меншого розмiру — кальдери в кальдерi.

«Атмосфери не роздивитися. — Зоя показала на протилежний край провалля: — Ось ця оранжева, ледь видима смужка — це вона. Тут немає звичного для Ньюборна серпанку, а небо над головою майже чорне. — Плин слiв урвався: Зоя, вигнувши спину, закинула голову; бiля норвежцiв у незграбних пневматичних костюмах вона здавалася зовсiм крихiтною. — Дивовижно, як усе вiдрiзняється вiд рiвнини. Холодне сонце, чорне небо, i… не знаю, чи ви бачите… попри висоту, тут усе ж є хмари. Сiрi й безтiлеснi, наче привиди».

Операторка навела камеру на Зою, i Джейлiн, попри чорнильнi тiнi на шоломному забралi, розгледiла злегка розтуленi губи та вловила блиск у сiро-блакитних очах. Зоя спрямувала погляд повз об’єктив i промовляла так, нiби стримувала подих, щоб не розплакатися. Її погляд випромiнював надзвичайну силу, i пiд його натиском у головi Джейлiн зринула несподiвана думка: а чи змогла б вона бути, як Зоя? Не ютуберкою, нi. Джейлiн розумiла, що недостатньо дотепна, геть-чисто позбавлена здорової самоiронiї та навiть не наполовину така харизматична. Та чи могла б вона потрапити на Марс i робити там саме те, що подобається? Протягом десятилiть пiсля першої висадки 2057-го марсiанська колонiя була крихiтним напiвавтономним поселенням, чимось на кшталт станцiї Deep Space Habitat, тiльки на iншiй планетi. Туди рвалися хiба що фанатики та фрики, якi були не вiд того, щоби гарно померти. Усе змiнилося 2112-го, з народженням на Марсi першого немовля. Вiдтодi у колонiстiв не залишалося вибору й Колонiї щодень ставали все бiльш автономними. Тепер на Марс вирушали не лише обранi, як-от суперпрофесiонали чи багатiї, якi можуть собi дозволити проживання на iншiй планетi, а й звичайнi люди. Тож Джейлiн захоплено споглядала дiвчину в стильному еластичному скафандрi, яка прилетiла на Марс iще до свого двадцятилiття, яка швидко освоїлася на планетi й почала заробляти на життя тим, що…

Дi-i-дон-н.

Звук завмер у її вухах. Джейлiн вiдiрвалася вiд планшета й поглянула на монiтор. Бiльшу частину екрана займала тривимiрна модель «Льодяного куба»: топографiчна сiтка вгорi окреслювала поверхню криги над детектором, донизу вiд неї збiгали бiлi лiнiї — «нитки» з фотосенсорами. Ось тiльки це було не все. Пiсля сигналу на кiлькох «нитках» у центрi щiльними кетягами повисли рiзноколiрнi сфери. Колiр сфер на дiаграмi мiнився вiд червоного через оранжевий i жовтий до зеленого.

У правому верхньому кутi висвiтилося:

DATE : 19 Sep 2141
TIME : 22:36:58.939251776 NZST
EVENT_NR : 01
PROJECTED_EVENT_TYPE : COSMIC NEUTRINO
T_INTERVAL : 0…4000 ns

Джейлiн вiдкинуло назад у крiслi — щось пройшло крiзь «Льодяний куб»! Кольором програма кодувала час, а розмiрами сфер показувала iнтенсивнiсть сигналу. Джейлiн провела пальцем над iнтерактивною панеллю, примушуючи повзунок прокрутки опуститися. Вiдкрилася таблиця з даними вiд фотосенсорiв.

Перше зiткнення! Докторка Тельма Барретт прибула на станцiю на два тижнi ранiше, «Льодяний куб» за цей час кiлька разiв запускали у тестовому режимi, але не зафiксували жодного зiткнення. А щойно вона, Джейлiн, сiла за…

Дi-i-i-дон-н.

Джейлiн сфокусувалася на монiторi, проте дивилася скоса й недовiрливо, так нiби боялася зруйнувати те, що бачить, поглядом. За пiв сотнi ниток праворуч i нижче вiд розсипу цяток, що зображали першу нейтринну подiю, виростали новi грона рiзнокольорових сфер. Напис у кутi екрана змiнився:

DATE : 19 Sep 2141
TIME : 22:37:12.738475935 NZST
EVENT_NR : 02
PROJECTED_EVENT_TYPE : COSMIC NEUTRINO
T_INTERVAL : 0…3500 ns

Над головою шумiв кондицiонер. На чверть хвилини Джейлiн застигла, а тодi, все ще не наважуючись вiдвести погляд вiд монiтора, усмiхнулася. Двi нейтриннi подiї з рiзницею в часi менше як хвилина. Та де там! Заледве кiлька секунд минуло. «Льодяний куб» мав фiксувати в середньому одне зiткнення що два днi, але оскiльки останнi тижнi детектор мовчав, не дивно, що сьогоднi вiн упiймав одразу два нейтрино з рiзницею якихось кiлька се…

Дi-дон-дон-н!

Дi-дон!

На монiторi проступили три новi рiзноколiрнi скупчення.

DATE : 19 Sep 2141
TIME : 22:37:34.058372858 NZST
EVENT_NR : 05
PROJECTED_EVENT_TYPE : COSMIC NEUTRINO
T_INTERVAL : 0…3000 ns

Джейлiн насупилася. На мить вiдчула щось схоже на сплеск ейфорiї, та вже за секунду, усвiдомивши, що доведеться будити докторку Барретт, спохмурнiла. I ще… Було щось iще. Вона мусила б радiти, а натомiсть не могла позбутися недоброго передчуття. П’ять зiткнень за хвилину… не те щоби щось геть нереальне, проте ранiше для такого знадобилось би вiд кiлькох мiсяцiв до пiв року.

Щойно вона про це подумала, почалося пекло.

Дi-дон-дi-дон-дi-дон-дi-дон-дон-дон-дон-дон-дон-дi-дi-дi-дi-дiдiдiiiii…

Джейлiн згрупувалася, наче людина, що розганяє автомобiль до максимальної швидкостi. Сигнали накладалися. Їхнє поєднання спочатку нагадувало зливу, що довбе купол парасольки, потiм перетворилося на трiскотливий звук, який зрештою вилився у дратiвливе гудiння. На моделi детектора зринули тисячi кольорових сфер, а цифри навпроти параметра EVENT_NR замиготiли так швидко, що, здавалося, пiдстрибували. Вiсiм десяткiв… пiвтори сотнi… п’ятсот… тисяча нейтринних зiткнень. Лiчильник пришвидшувався на очах.

Джейлiн роззирнулася, на її губах проступила боязка усмiшка. Це розiграш. У неї сьогоднi перше чергування, i колеги по станцiї вирiшили познущатися. Викрутивши голову, вона витрiщалася на дверi дата-центру й чекала на появу доктора Янга, кого-небудь iз його заступникiв чи навiть докторки Барретт. Ось тiльки нiхто не приходив, а стугiн, що линув iз динамiкiв, не тихшав. Усмiшка зiв’яла.

Джейлiн повернулася до монiтора. Якщо це не розiграш, то що? Що як сигнали справжнi? Вона пригадала, як викладачка квантової теорiї поля у Берклi, розповiдаючи про нейтрино, пiдносила над головою руку з випрямленим пальцем i стверджувала, що кожної секунди її пучку протинають шiстдесят мiльярдiв нейтрино. Джейлiн глипнула на крайню фалангу вказiвного пальця. Шiстдесят мiльярдiв. Щосекунди. Мiльйони трильйонiв за рiк, iз яких «Льодяний куб», найбiльший i найсучаснiший нейтринний детектор у свiтi, вловлював щонайбiльше кiлька сотень. Тепер же програма повiдомляла про сотнi зiткнень за хвилину. Якщо це не розiграш, не чийсь дурнуватий жарт, то гудiння, вiд якого Джейлiн зводило зуби, означало зростання потоку нейтрино з вiддаленого космосу в сотнi тисяч… (вона потерла пальцями лоба, математика не належала до перелiку її улюблених дисциплiн)… у мiльйони разiв. Може, й бiльше.

«А, до бiса», — Джейлiн вiдсунулася вiд столу. Хай краще насмiхаються, нiж проґавити щось важливе.

Вона вискочила з дата-центру, промчала коридором до сходiв, що вели на другий поверх, i завагалася. Янг чи Тельма Барретт? Докторка Барретт займала одну з «лiтнiх» кiмнат далi коридором, тодi як Стеллан Янг — просторiшi «зимовi» апартаменти на другому поверсi. Пом’явшись, Джейлiн кинулася сходами на другий поверх. Мигцем проминула залу для вiдпочинку, дiсталася до Стелланового помешкання та постукала у дверi.

— Докторе Янг?

Тиша.

Тук-тук-тук!

— Докторе Янг!

Джейлiн пiднесла руку, щоб постукати втретє, коли дверi прочинилися. Стеллан був у спортивних шортах, худi без рукавiв i гумових кроксах.

— О, Джейлiн, давно не бачилися. — Вiн потер очi, вiд кутикiв очей розбiглися зморшки. — Що таке? Пожежа?

Найпростiше було би сказати як є: «Льодяний куб» подає тисячi сигналiв про нейтриннi подiї. Проте Джейлiн боялася помилитися й натомiсть видихнула:

— Ви мусите на дещо глянути.

— Гаразд. — Стеллан переступив порiг i махнув рукою: ходiмо.

Джейлiн увiйшла до дата-центру першою. Протиснулася мiж серверними шафами, нагнулася над крiслом i спрямувала погляд на правий верхнiй кут екрана. Лiчильник показував вiсiмнадцять тисяч зiткнень. Вiсiмнадцять тисяч! Точнiше Джейлiн сказати не могла: першi три розряди числа навпроти EVENT_NR змiнювалися так швидко, що годi було встежити.

— Що за звук? — Гудiння затоплювало кiмнату, i Стеллан, шукаючи його джерело, закрутив головою.

— Ось, — Джейлiн тицьнула у монiтор.

— Що це? — Янг нахилився.

За час роботи на станцiї вiн не раз мав перед очима дiаграми iз зображенням зiткнення, але тепер розгубився. Картинка на монiторi стала невпiзнаваною: «нитки» детектора зникли пiд суцiльною плямою, що нагадувала величезну рiзнобарвну глiцинiю. Та глiцинiя мiнилася i пульсувала, викидаючи новi китицi з червоними, оранжевими та зеленими квiтками.

— Звiти про зiткнення, — вiдповiла Джейлiн, — уже майже двадцять тисяч.

— Тобто гудiння… це…

— Сповiщення про нейтрино. Їх багато, i вони зливаються, е, в один звук.

Стеллан потягнув повзунок донизу. Щосекунди пiд дiаграмою вигулькували новi таблицi.

— Ну, вiтаю, — вiн з осудом глипнув на Джейлiн, — ти спалила «Льодяний куб».

— Що?

— Жартую, — усмiшка пiдсвiтила обличчя. — Це помилка. Хибний сигнал. Десь закоротило дроти. Або вода проникла пiд iзоляцiю.

— Ну…

— Ми за рiк зафiксуємо кiлькасот зiткнень — це якщо пощастить. А тут уже скiльки?

Джейлiн покосилася на число праворуч вiд EVENT_NR.

— Двадцять двi тисячi.

— Щось десь заглючило — i вiн повiдомляє нам про нейтрино з пiвденної пiвсфери.

— Атмосфернi?

«Льодяний куб», попри те, що розташовується у найпiвденнiшiй точцi планети, реєструє нейтрино, якi надходять крiзь товщу Землi з пiвнiчної пiвкулi. Рiч у тiм, що зiткнення космiчних променiв з атомами атмосфери супроводжується появою незлiченної кiлькостi атмосферних нейтрино. Їхня енергiя незначна, i для дослiдникiв вони не становлять цiнностi. Водночас їх так багато, що навiть двокiлометрова товща криги вiдсiкає не всi. Серед вiдомих елементарних частинок лише високоенергетичнi нейтрино з космосу спроможнi прошивати Землю наскрiзь, i саме тому «Льодяний куб» обробляє сигнали, що надходять iз-пiд землi, й iгнорує все, що сиплеться з неба. Iнодi пiд час перевiрки та налаштування сенсорiв детектор запускають у «реверсному» режимi — тестують на фонових нейтрино з атмосфери, — i саме про це казав Стеллан Янг: трапився збiй, через який «Льодяний куб» узявся виводити на екран данi про низькоенергетичнi атмосфернi нейтрино.

— Так. — Янг кивнув на монiтор. — Це звичайний шум.

Джейлiн заправила волосся за вухо. Отже, дарма непокоїлася. Хоча… дивно. Вона ладна була заприсягтися, що п’ять перших нейтрино надiйшли знизу. Втiм, сперечатися не наважилася. Янговi виднiше.

— Що тепер?

— Доведеться все вимкнути. Завтра вранцi розберемося.

На цих словах сусiднiй дисплей видав сигнал.

— А це що? — повернув голову Стеллан.

Джейлiн пересунула крiсло до сусiднього монiтора:

— Вiдеовиклик вiд… Цу… Цудзi… — Пiд аватаркою в центрi екрана зависнув напис «Цудзiхара Моромао викликає».

— Це «Камiоканде». — Розслаблений вираз злетiв iз Янгового лиця. — Вiдповiдай!

Стоп’ятдесятитонний водяний детектор «Супер-Камiоканде» розташовувався на глибинi тисяча метрiв у стволi цинкової шахти Камiока неподалiк Токiо i був другим за величиною пiсля IceCube 2.0 нейтринним телескопом у свiтi.

Джейлiн натиснула «Прийняти виклик»:

— Так?

На екранi вималювалось обличчя без зморщок, iз рiвним продiлом у волоссi й акуратно пiдстриженими вусиками.

— Доброго вечора. Моє iм’я доктор Цудзiхара, я працюю… — чоловiк, на вигляд сорокарiчний, говорив повiльно i з акцентом. А тодi помiтив Янга: — О, Стеллане, привiт!

О, Стейя, при-iт!

— Моромао, — доктор Янг зреагував легким кивком, — як справи?

Японець запевнив, що все гаразд, проте дивився на Стеллана очима, якi немовби промовляли, що насправдi вiн хоче сказати зовсiм iнше.

— Щось сталося?

— Ти подумаєш, що ми тут якiсь нерозумнi. Менi самому здається, що це проблеми з обладнанням чи… — очi ковзнули вбiк, — чи з програмним забезпеченням. Але ми двiчi все перезавантажили, i я хочу переконатися, чи не фiксуєте ви на «Кубi» якихось… — тут Цудзiхара вставив японське слово, схоже на «iзьоо», але швидко виправився: — аномалiй.

Ще до того, як вiн закiнчив речення, Стеллан тихо зронив:

— Твою маму…

— Перепрошую? — Цудзiхара нахилив голову до екрана.

Янг перевiв погляд на Джейлiн i втупився в неї так, нiби це вона завинила в тому, що вiдбувається.

— У них те саме.

— Стеллане? — долинуло з екрана.

— Як, бляха… — Янг повернувся до монiтора. — Моромао?

— Так?

— Скiльки у вас сигналiв про зiткнення?

Цудзiхара посмiхнувся, наче людина, яка знає, що зараз видасть щось неприємне.

— Ти здивуєшся.

— Ну ж бо.

— Тринадцять тисяч, Стеллане.

— У нас уже майже тридцять, — прошепотiла Джейлiн.

Вирiшивши, що його не розчули, доктор Цудзiхара повторив:

— Три-над-цять.

— Тридцять, — мотнув головою Стеллан, а тодi начебто сам до себе: — На «Камiоканде» нижча чутливiсть.

— Тридцять тисяч? — Моромао зблiд так, нiби щойно дiзнався про вирок за злочин, якого не скоював. — Тобто у вас… теж?

Янг стиснув плече Джейлiн i звелiв:

— Телефонуй французам на «Антарес». Хтось має бути в списку контактiв. Викликай будь-кого, хто зараз онлайн. — Нейтринна обсерваторiя «Антарес» розташовувалася на глибинi двох тисяч метрiв у Середземному морi бiля узбережжя Францiї. — I ще Шермана Спрiнґфiлда з Гоумстейка. — Стелланiв давнiй приятель, який певний час перебував на станцiї Амундсена-Скотта, три роки тому очолив нейтринний детектор на ультрачистiй важкiй водi в шахтi закритої золотої копальнi Гоумстейк, штат Пiвденна Дакота. Стеллан не був певен, що вони працюють, але однаково вирiшив зателефонувати.

— Гаразд. — Джейлiн насупилася. — Але в Гоумстейку зараз нiч… по-моєму.

Насправдi був ранок, одначе Стеллановi було начхати.

— Байдуже! — вигукнув вiн. — Хтось мусить чергувати. — Помiркувавши, замахав рукою: — Або нi. Краще я сам. Пiдводься! Ворушися!

Вiн смикнув Джейлiн за футболку, наказуючи звiльнити мiсце за клавiатурою.

— А я…

— Буди Тельму. — Зауваживши, що вона знiтилася, Стеллан пiдвищив голос: — Негайно! — пiсля чого розгорнув панель iз контактами й узявся розсилати виклики.

У дверях Джейлiн глянула на монiтор — сорок п’ять тисяч зiткнень, — i заквапилася коридором до кiмнати Тельми Барретт.

Докторка вiдчинила дверi лише тодi, коли Джейлiн загамселила по них так, що затремтiв одвiрок.

— Щó? — сiмдесятиоднорiчна Тельма мала блiде обличчя та насторожений, немовби в очiкуваннi якогось пiдступу, погляд: — Чого тобi?

Детектор сповiщає про десятки тисяч зiткнень — украй проста, на перший погляд, фраза застрягала в горлi, i Джейлiн, уникаючи дивитися Тельмi в очi, проказала:

— Вас кличе доктор Янг.

— Ти знаєш, котра година?

Джейлiн зиркнула на смартлет на лiвому зап’ястку.

— За чверть одинадцята.

— Я не запитувала, котра година, пришелепо, я питала, чи ти усвiдомлюєш, що о такiй порi… — Тельма махнула рукою. — Що йому потрiбно?

«Детектор сповiщає про десятки тисяч…»

— Ви мусите пiти до дата-центру. У нас… там дещо сталося. Надзвичайна ситуацiя.

Тельма обвела очима коридор за спиною дiвчини та захряснула дверi. Джейлiн залишилася сама. За пiв хвилини дверi розчахнулися знову.

— Ти ще тут? — Тельма обсмикнула халат, пiдперезалася.

Джейлiн вiдступила, даючи докторцi дорогу. Потiм, плентаючись назирцi, вона вивчала обсипану старечою гречкою шию i думала не так про те, що спонукало Тельму замiсть спокiйно доживати вiку пертися на антарктичну станцiю, як про те, хто її сюди пустив. Розпатлана та пом’ята пiсля перерваного сну, докторка Барретт скидалася на людину, що не дотягне не те що до кiнця полярного лiта, а й до початку наступного тижня.

Утiм, зовнiшнiсть виявилася оманливою. Тельма штовхнула дверi дата-центру так, що вони грюкнули об стiну, i ще з порога пронизливо каркнула:

— Що вiдбувається?

Стеллан обернувся та нарештi промовив фразу, яку не змогла озвучити Джейлiн:

— «Льодяний куб» сповiщає про десятки тисяч зiткнень. — Вiн скосив погляд на екран i виправився: — Уже понад сотню.

— Понад сотню? — Тельма сонно клiпнула.

— Понад сотню тисяч, — кивнув Стеллан.

— Ви п’янi? — Тельма закотила очi. — Це збiй. Ми не отримали б таких результатiв, навiть якби поряд iз Сонячною системою рвонула наднова.

Стеллан показав на монiтор з обличчям Моромао.

— Це доктор Цудзiхара з «Камiоканде». — Перевiв палець на сусiднiй екран, iз якого їх споглядала рокiв на п’ять старша за Джейлiн дiвчина: — Катя Троттьє з «Антаресу». — Палець перемiстився вгору на ввiмкнутий, але темний монiтор iз пiдписом унизу «Шерман Спрiнґфiлд: камеру вимкнуто»: — I доктор Спрiнґфiлд на зв’язку з Гоумстейка. У них те саме. У всiх.

— Рада вас бачити, докторко Барретт, — усмiхнулася Троттьє.

— Ви знайомi? — вигнув брову Стеллан.

— Моя колишня студентка. — На мить Джейлiн здалося, що докторка Барретт нарештi скаже щось приязне, додасть яку-небудь банальнiсть, яку зазвичай виголошують за таких обставин, але нi. Стара примружилася, так нiби вивчала обличчя Катi крiзь лупу, а тодi процiдила:  — Складно повiрити, що ми зустрiлися не за касою в «МакДональдз».

Несподiвано монотонне гудiння урвалося, комп’ютер видав короткий звуковий сигнал i вивiв на екран повiдомлення:

ERROR 1608. Unable to process data.

— Що воно пише? — звела на перенiссi брови Тельма.

Джейлiн наблизила вказiвник до коду помилки i пробiгла очима довiдку, що сплила над ним.

— Код шiстнадцять-нуль-вiсiм… системна помилка… частину даних не буде збережено.

— У нас п’ятсоттерабайтне сховище даних, — гаркнула Тельма, — не верзи дурниць.

Джейлiн клацнула по read more:

— Тут написано: випадковий збiг у часi… або сигналiв забагато… свiтловi слiди вiд двох чи бiльше нейтринних зiткнень накладаються… програма, попри зменшення параметра T_INTERVAL, не розрiзняє окремих нейтринних подiй, а тому сповiщає про неможливiсть збереження iнформацiї про них.

Щось промайнуло в очах Тельми. Ще не стурбованiсть, нi, радше збентежене зацiкавлення. Збiй — це одне, а коли комп’ютер повiдомляє, що не встигає обробляти данi, — то зовсiм iнше. Данi звiдкись мали надходити. Учепившись за край стола, стара заклякла над монiтором. Рiзноколiрна «глiцинiя» продовжувала розростатися: iще трохи — й китицi полiзуть за межi екрана. Докторка Барретт пробурмотiла:

— Та ви знущаєтеся…

— Що це може бути? — Пiд час їхньої вiдсутностi Стеллан нацiдив з автомата кави i зараз постукував нiгтем по вушку горнятка. — Наднова?

За лiченi години до гравiтацiйного колапсу в надрах надмасивної зорi починаються катастрофiчнi процеси, якi стискають ядро так, що протони перетворюються на нейтрони, продукуючи незлiченну кiлькiсть нейтрино. Фотонам потрiбен час, щоби пробитися крiзь верхнi пласти зорi, нейтрино ж на цi пласти не зважають, вiльно покидають ядро й у такий спосiб постають першим свiдченням того, що зоря ось-ось вибухне — стане надновою.

Вiдповiв Цудзiхара:

— Ну, якщо припустити, що повз Сонячну систему пролiтає разiв у двадцять важчий за Сонце блакитний надгiгант, якого ми примудрилися не помiтити, тодi — так, цей спалах сигналiзує, що вiн за кiлька годин перетвориться на наднову, але…

— Маячня, — з погано прихованим презирством у голосi обiрвала його Тельма, — на сотнi свiтлових рокiв довкола немає жодного гiганта, ладного вибухнути.

— Принаймнi вчора ввечерi ще не було, — погодилася Катя.

— Тодi що це, в бiса, таке? — Стеллан розкинув руки, нiби хотiв вiдiрвати монiтор вiд стiни. — Ну, тобто, реально?

Тельма похитала головою:

— Теоретично — якась незрозумiла активнiсть у ядрi галактики…

— Нелегальний ядерний реактор, — озвався Спрiнґфiлд.

— Саморобна атомна бомба, — знову Цудзiхара.

— Дурницi. Це все дурницi, — замотала головою Тельма. — Якби це була бомба, ми б її зараз не обговорювали.

— Тодi що? — повторив запитання Стеллан.

— Ну, — Тельма втупила погляд у стiл. — Щось таке, iз чим ми ще не стикалися.

«Це не вiдповiдь», — подумала Джейлiн.

Чверть хвилини всi мовчали, а потiм Тельма, тицьнувши пальцем у Джейлiн, проказала:

— Ввiмкни новини.

— Якi?

— Будь-який новинний канал.

Джейлiн сiла у вiльне крiсло, активувала робочу станцiю i, ввiвши у пошуковому рядку 24h news channel, перейшла за першим посиланням зi списку результатiв.

— Тiльки не «Фокс», — прошипiла Тельма. — Що-небудь для людей iз мiзками.

Джейлiн клацнула «Повернутися назад» i запустила «Свiтовi новини» на «Бi-Бi-Сi». На екранi плечистий здоровило у пiксельнiй формi, з поголеною начисто головою та квадратним пiдборiддям, чи то невпевнено, чи то неохоче розповiдав про знищення партiї нелегального теломiду з Марса. Репортерцi не вдавалося витиснути з нього бiльше за два-три односкладнi речення. На хвилину Джейлiн, Стеллан i докторка заклякли, чекаючи на появу напису «Надзвичайнi новини», проте iнтерв’ю тривало.

— Що там? — не витримала Катя Троттьє.

Джейлiн знизала плечима. Нiчого. Потiм запитала докторку Барретт:

— Шукати щось iще?

— Нi. Визнач напрямок, iз якого прилiтають нейтрино. — Пiсля позирку Стеллана вона уточнила: — Треба зв’язатися з Аресiбо, Канарами й Атакамою… з iншими великими телескопами. Пояснимо ситуацiю, попросимо скасувати запланованi спостереження i задамо їм напрямок. Нехай дивляться. Не розумiю, що це може бути, але якщо воно нас не спалить, за кiлька годин отримаємо найфантастичнiшi небеснi знiмки за всю iсторiю астрономiчних спостережень.

Доки Джейлiн, водячи пальцями по столi, пiд’єднувала до станцiї монiтор iз «глiцинiєю», з темного екрана вгорi долинув занепокоєний голос доктора Спрiнґфiлда:

— Хтось уже замислювався над тим, наскiльки це небезпечно? Ну… всi цi нейтрино проходять i через нас також.

— Не знаю, — Тельма супилася. — Поки що, гадаю, нiчого страшного, але якщо потiк не вщухатиме достатнього довго… — вона не договорила. Хай якими «сором’язливими» є нейтрино, за такої щiльностi потоку вони зрештою засмажать на своєму шляху все живе.

Двома доторками Джейлiн активувала клавiатуру та зосередилася. Напрямок. Джерело. Не згадувати про небезпеку. Чотири днi тому за цим самим монiтором Тельма Барретт вчила її, як визначати напрямок прильоту частинки: данi з фотосенсорiв треба перекинути у пiдпрограму, яка, враховуючи положення Землi, встановить розташування точки на небеснiй сферi, з якої прибуло нейтрино, i пов’яже цю точку з найближчим космiчним об’єктом. Джейлiн розгорнула таблицю з даними про одне з перших зiткнень, видiлила параметри, а тодi завмерла. Пальцi застигли над пiдсвiченими вiртуальними клавiшами.

Це безглуздя. Навiщо вона це робить?

У головi спливли Стеллановi слова.

(щось десь заглючило — i вiн показує нейтрино з пiвденної пiвсфери)

Джейлiн узялася пальцями м’яти пiдборiддя. Вiдчуття, що виконує непотрiбну роботу, було iррацiональним i необґрунтованим, але невiдчепним.

Чому? Чому визначення напрямку не має сенсу?

(показує нейтрино з пiвденної пiвсфери)

Джейлiн уявила Земну кулю, уявила полярну станцiю в найпiвденнiшiй її точцi, уявила трильйони нейтрино, якi протинають планету з пiвночi на пiвдень, а тодi…

(це звичайний шум)

(з пiвденної пiвсфери)

…до неї дiйшло. Хребет немовби електричним струмом протнуло.

— Докторко Барретт!

— Визначила?

— Нi. Я тут подумала… «Камiоканде»… «Антарес»… це ж пiвнiчна пiвкуля.

— Так.

— Якщо не помиляюся… — Джейлiн зам’ялась, i Тельма змахнула кистю, мовляв, не зволiкай. — Їхнi сенсори, як i в «Льодяному кубi», налаштованi фiксувати нейтрино, якi пронизують товщу Землi.

— Так, i що?

— То як вони можуть фiксувати сигнал одночасно з нами, тобто сигнал iз-пiд землi, якщо вони у пiвнiчнiй пiвкулi?

Джейлiн говорила плутано, але сподiвалася, що Тельма зрозумiє. Чорт забирай, стара мала здогадатися першою!

— Джейлiн, ти переймаєшся не тим, — невдоволено буркнув Стеллан.

— Нi, нi, стривай. — Тельма заклiпала, наче людина, яка фотографується на паспорт i знає, що нiчого доброго з того не вийде. — Таки її правда.

Стеллан звiв брови. Джейлiн почала пояснювати свою здогадку смiливiше:

— Ми перебуваємо в найнижчiй точцi пiвденної пiвкулi, ось тут, — вона зобразила руками Землю та показала на розташування станцiї Амундсена-Скотта. — Тобто якщо ми отримуємо сигнал iз-пiд землi, то для детектора у пiвнiчнiй пiвкулi, — палець ковзнув угору вздовж невидимої сфери, — той самий сигнал мав би надходити з неба, а отже, губився б на тлi атмосферних нейтрино.

Стеллан i Тельма перезирнулися. Тельма стояла ближче до неї, i Джейлiн вiдчула, як докторка напружилася. Стеллановi знадобилось на кiлька секунд бiльше, щоб осягнути те, що вже усвiдомили Тельма та Джейлiн: якщо нейтриннi обсерваторiї, розташованi в рiзних пiвкулях, воднораз фiксують потужнi нейтриннi потоки з-пiд землi…

— Твою мать! — чоловiк викашляв каву через нiздрi. — Земне ядро?

— Що далi, то гiрше, — приречено видихнув Спрiнґфiлд.

— Щось у ядрi? — пробелькотiв з екрана Цудзiхара.

Тельма глипнула собi пiд ноги з таким виразом, нiби чекала, що земля пiд нею розверзнеться.

— Так. Може. Я не знаю.

— Що саме? — знову Стеллан.

— Я не знаю! — повторила вона. — Я все життя дивилася на небо. Я не знаю, що такого має статися в ядрi, щоби звiдти вилетiло стiльки нейтрино!

— Треба зв’язатися з фахiвцями, — запропонував Спрiнґфiлд. — З… з геологами? Це ж до компетенцiї геологiв належить, так?

Тельма похитала головою:

— Сумнiваюся, що геологи знають бiльше за нас про високоенергетичнi нейтрино.

— Стривайте. — Джейлiн пiдняла палець. Вона все ж вирiшила перекинути данi в пiдпрограму для визначення напрямку, запустила розрахунок i тепер тупилася в дiалогове вiкно на кутку екрана.

— Що? — всi разом.

— Це не ядро.

— Як? — Тельма нахилилася до неї.

— Я обчислила вектор для першого зiткнення. Траєкторiя прильоту проходить пiд кутом сорок вiсiм градусiв iз вiссю планети.

На хвилину дата-центр провалився в тишу: кожен осмислював почуте. Чотири нейтриннi детектори з рiзних точок Земної кулi зафiксували спалахи високоенергетичних нейтрино. На перший погляд таке можливо лише за умови надходження нейтрино iз земного ядра. Оскiльки «Льодяний куб» стоїть на полюсi, тобто на осi планети, кут надходження у такому разi мусив би дорiвнювати нулю або ж бути максимально близьким до нуля. Проте кут виявився значно бiльшим, отже, нейтрино летiли не з ядра, i це означало, що… Склянi очi, розгубленi погляди, мiцно стиснутi губи — нiхто насправдi не уявляв, що це означає.

— Чотири одночаснi спалахи в рiзних точках небесної сфери? — пробубонiла Катя.

— Нереально, — вiдрiзала докторка Барретт.

— Теоретично джерело може бути одне, — без особливої певностi почав Моромао, — але розмiщене так, щоб надсилати до нас сигнали з-пiд землi. Це, звiсно, складно уявити…

— Але це можна перевiрити, — заметушилася Катя.

Вона обернулась i звернулася французькою до когось за межами огляду камери. За мить жiнка середнiх рокiв у лабораторному халатi принесла Катi глобус i купку якихось дротiв. Катя якусь хвилину марудилася, протикаючи глобус дротами пiд рiзними кутами, i зрештою пiдсумувала:

— Без варiантiв. Для трьох детекторiв iще можна добрати кiлька точок, iз яких сигнали надходили б iз-пiд землi, але як його не крути, — Катя тицьнула глобусом у камеру, — коли детекторiв чотири, для одного з них нейтрино прилiтатимуть iз неба.

Отже, сигнал не з ядра… але й не з космосу.

— Джерело пiд землею, проте не в ядрi? — висловив припущення Стеллан.

— Узагалi фантастика, — пирхнула Тельма.

— Не бiльше за двiстi тисяч зафiксованих зiткнень, — парирував Стеллан.

— Типу якби вони летiли з ядра, це не була би фантастика, — буркнув Спрiнґфiлд.

— Нi, нi, — закрутила головою Тельма. — Має бути щось iще. Якесь пояснення.

Несподiвано Шерман Спрiнґфiлд стрепенувся:

— Воно сповiльнюється!

— Нi, — заперечив Стеллан.

— Слабшає, — наполягав Спрiнґфiлд. — У мене слабшає.

— У мене теж, — докинув Цудзiхара.

Фрази сипалися одна на одну. Тельма стиснула скронi долонями, а тодi нахилилася до екранiв.

— Докторе Цудзiхаро, докторе Спрiнґфiлде, Катю, — вона промовила таким тоном, що суперечки стихли. — Ранiше ми стикалися з одиничними подiями й, визначаючи напрямок, говорили про небесне тiло, яке може бути джерелом нейтрино: який-небудь квазар, наднова чи вiддалена галактика. Зараз у нас потiк, i в разi, якщо джерело потоку розташовується в космосi, зафiксований фотосенсорами напрямок має змiнюватися, адже Земля обертається. Тобто у двох довiльних подiях вектори вiдрiзнятимуться. Але якщо джерело чи джерела мiстяться в надрах Землi, отже, вони обертаються разом iз нами, i зафiксований вектор не змiнюватиметься, хай як довго ми спостерiгатимемо потiк. — Вона обвела поглядом обличчя на екранах. — Розумiєте?

— Так, докторко, — Моромао покивав.

— Нам потрiбно визначити напрямки, з яких нейтрино надiйшли на детектори, для кiлькох рiзних у часi зiткнень.

— Уже працюю над цим, — вiдповiла Катя.

— Я теж, — Джейлiн активувала клавiатуру — i пальцi запурхали над стiльницею.

На якийсь час запала тиша. Спрiнґфiлд таки мав рацiю: потiк стишувався — гудiння стало фрагментованим i зрештою розпалося на окремi звуки. Джейлiн зауважила змiну звукового сигналу лише пiсля завершення розрахункiв i, прикусивши губу, втупилася в екран.

— Ну що там? — Тельма вистукувала пальцями по спинцi крiсла, на якому сидiла. — Вектор стабiльний? Рухається?

Джейлiн ковтнула слину. Як там сказав Спрiнґфiлд? Що далi, то гiрше.

— Нi те, нi те.

— Що? — Тельма стиснула спинку, аж хруснули пальцi.

Стеллан застогнав. Джейлiн почала пояснювати:

— Я взяла двi подiї з рiзницею у три хвилини. Вектори рiзнi, але… Iмовiрним джерелом першого нейтрино є Алiот у сузiр’ї Великої Ведмедицi. Джерелом другого — Алькор у Великiй Ведмедицi. Кутова вiдстань мiж ними становить вiсiм сотих радiана. Якщо точнiше — чотири градуси двадцять дев’ять мiнут i тридцять п’ять секунд.

Вона показала на число внизу дiалогового вiкна: 4°29′35″.

— Три хвилини? — уточнила Тельма Барретт.

— Так.

Докторка вилаялася: похибка оновленого «Льодяного куба» не перевищувала трьох кутових секунд. Земля обертається зi швидкiстю п’ятнадцять градусiв за годину, за три хвилини вона змiстилася на три чвертi градуса, тож рiзницю аж у чотири з половиною градуси мiж подiями нiяк не могли зумовлювати нi рух планети, нi тим паче похибка детектора.

— Що це, в дiдька, означає? — Стеллан заплутався.

— Джерело не тут, воно в космосi, й… — Тельма стиснула крiсло так, наче силкувалася вiдламати шматок. — I це не джерело. Джерела. Щонайменше два в нашому секторi — у пiвнiчнiй пiвкулi.

— Три, — Джейлiн не припиняла перетягувати данi у програму розрахунку, тож визначила напрямок для ще одного нейтрино. — А нi, зачекайте, не три. — На мить Стеллан i Тельма пожвавилися, сподiваючись, що Джейлiн зараз скаже, що помилилася, що джерело насправдi одне, натомiсть дiвчина промовила: — Уже чотири. — Пауза. Пальцi Джейлiн продовжували пурхати над клавiатурою. — П’ять. Ну, власне, кожен iз оброблених сигналiв вийшов з iншої точки зоряного неба.

— Кутовi вiдстанi? — проваленим голосом запитала Тельма.

— Усi об’єкти поряд, але вiдстанi мiж ними бiльшi, нiж можна було би пояснити обертанням Землi. Секунду, — Джейлiн вивела перелiк на екран. — Отже, Феркад, тобто Гамма Малої Ведмедицi. Блакитна зоря HD 147321 у Малiй Ведмедицi. Ета Дракона. Далi… е-е… Одинадцята Малої Ведмедицi. Едасiх, або Йота Дракона. Галактика NGC 6217 у Малiй Ведмедицi… Тубан, або Альфа Дракона… Альдхiба, теж у сузiр’ї Дракона… Далi?

— Нi, — докторка Барретт притулила долонi до губ. — Катю, що в тебе?

Троттьє подивилася в камеру:

— Лямбда Павича.

Тельма спересердя ляснула себе по стегнi:

— Це ж протилежний бiк зоряного неба!

— Галактика NGC 6752, — правила своє Катя.

— Де це?

— Теж у сузiр’ї Павича, але задалеко вiд Лямбди, щоби виправдати похибкою вимiрювання… Зоря HD 190984 — там само.

Озвався Шерман Спрiнґфiлд:

— Дельта Змiєносця.

— Чорт! — Тельма важко дихала.

Останнiм заговорив доктор Цудзiхара iз «Супер-Камiоканде»:

— Галактика М104 Сомбреро в сузiр’ї Дiви… Галактика NGC 4697 у сузiр’ї Дiви… Зоря HD 103774 в сузiр’ї Вóрона.

Здавалося, весь космос спалахнув.

Зацькований погляд докторки Барретт метався мiж монiторами.

— Що, чорт забирай, вiдбувається? — тремкий голос розрiзав застояне повiтря дата-центру. Тельма крутила головою, мовби чекала, що хтось вручить їй iнструкцiю «Як дiяти в ситуацiях, коли небо спалахнуло». — Ми зафiксували потiк нейтрино, який на п’ять порядкiв перевищує звичнi значення, iз десяткiв рiзних точок небесної сфери? — Погляд перестрибнув на Джейлiн, тодi на Стеллана. А тодi Тельма повторила: — Що, чорт забирай, вiдбувається?!

Джейлiн мовчала. Сигнали про новi зiткнення надходили дедалi рiдше, i вона подумала про краплi, що стiкають iз даху пiсля шаленої зливи.

— Зоря Спiка в сузiр’ї Дiви, — розiтнув тишу голос Моромао.

Тельма ковзнула по монiтору вiдсутнiм поглядом.

— Це найяскравiша в сузiр’ї Дiви. Якщо не помиляюся, має бути зараз над нами. Її легко побачити.

— Надворi надто свiтло, — заперечила Джейлiн, — ми нiчого не розгледимо.

Тельма не могла виборсатися з потоку власних думок, а тому заговорила секунд за п’ять.

— Двiстi тисяч зiткнень… Не знаю, що там сталося, — вона показала пальцем на небо, — але боюся, коли свiтло вiд тих подiй досягне Землi, замiсть перейматися, чи ми його побачимо, доведеться вигадувати, куди сховатися, щоб воно нас не спалило. — Помовчавши, вона кивнула на стiл: — Чий планшет?

Джейлiн вiдповiла, що її, i Тельма, схопивши ґаджет, непристойно жваво пошкандибала з дата-центру.

— Куди вона? — запитав Стеллан.

Джейлiн знизала плечима. Керiвник станцiї пiдвiвся i визирнув у коридор:

— Схоже, подалася назовнi.

Джейлiн бовкнула:

— У неї мiй планшет.

— Ага. — Стеллан переступив порiг i попрямував за Тельмою.

Джейлiн якийсь час сидiла, утупившись у монiтори, з яких на неї витрiщалися Катя Троттьє та Цудзiхара Моромао, а тодi також пiдскочила.

Одягнувши жилети, Стеллан i Джейлiн вибралися з житлового корпусу на лiд. Тельма стояла за пiв сотнi метрiв вiд входу, тримала планшет на витягнутих руках i, повертаючись, вела ним уздовж горизонту. Пiдiйшовши, Джейлiн помiтила, що докторка запустила додаток для вивчення нiчного неба. Зiрок не було, але мобiльний трекер їх i не потребував. За датою, GPS-координатами й орiєнтацiєю планшета вiн вимальовував на екранi карту сузiр’їв i вказував розташування видимих планет.

Тельма наближалася до свiтлої плями на обрiї, коли на екранi мiж Левом i Терезами виник п’ятикутник iз приєднаними до чотирьох його вершин ламаними лiнiями. У центрi свiтився пiдпис VIRGO. Половину сузiр’я ховав горизонт, i лiнiї нижче вiд виднокола додаток зображав пунктиром.

— Я помилилася. — Тельма роздула нiздрi. — Дiва надто низько. Спiка пiд обрiєм. — Вона глипнула через плече на Джейлiн. — Що вони ще називали?

— Е-е… — Джейлiн наморщила лоба. — Щось у сузiр’ї Вóрона.

Тельма поволi пiдiймала планшет, аж поки не наштовхнулася на простий чотирикутник iз пiдписом CORVUS.

— Паскудство, Ворон просто над тим мiсцем, де зараз Сонце.

— Iще Павич, — пригадала Джейлiн. — Троттьє визначила Лямбду в сузiр’ї Павича.

Сузiр’я Павича виявилося у них над головами. Тельма навела планшет на дiлянку неба, пiдписану PAVO. Додаток викреслив на сiрому тлi сузiр’я, що складалося з трикутника, п’ятикутника та трьох вiдрiзкiв, поставив кружечки в мiсцях розташування зiр i подав до них пiдписи: Пiкок, Бета, Дельта, Лямбда тощо.

— Ось вона, — прошепотiла докторка Барретт. — Лямбда Павича.

Джейлiн Гонкала та Стеллан Янг застигли обабiч розхристаної жiнки, яка наче в молитвi пiднесла над головою руки, i, позадиравши голови, перемiщали погляд то на екран, то на полярне небо, там, де трекер намалював кружечок iз пiдписом λ Pavo. Усi троє ледь дихали. Так буває пiд час лiтньої грози: застигнеш бiля вiкна, чекаючи на блискавку, яка ось-ось пошматує небо… а блискавка нiяк не спалахує. Хвилини спливали, Тельма втомилася, кiлька разiв мiняла руки, не бажаючи опускати планшет, але нiчого не вiдбувалося. Небо вiдливало звичною для цiєї пори сiрiстю — занадто темно для тiней, занадто ясно для сузiр’їв.

У повiтрi над озером Едвард, Центральна Африка
3 год 43 хв пiсля зафiксованого на станцiї Амундсена-Скотта нейтринного спалаху

Добiгала кiнця четверта година польоту вантажного Airbus A650 компанiї Turkish Airlines, рейс TK43, який повертався впорожнi з Йоганнесбурга до Стамбула. У лiвому, командирському, крiслi сидiла сорокап’ятирiчна Алара Тайфур, зеленоока шатенка з тонким безгубим ротом. Напарник, iз яким вона працювала впродовж останнiх восьми рокiв, нещодавно вийшов на пенсiю, i два тижнi тому його мiсце в крiслi другого пiлота зайняв тридцятирiчний Ердем Мендерес. Вони вiдбули зi Стамбула понедiлкового ранку, везучи до Пiвденно-Африканської Республiки хiмiкати, лiки та трохи запчастин для сiльськогосподарської технiки, а тепер прямували назад iз порожнiм вiдсiком: уряд ПАР протримався до кiнця пандемiї, проте вивозити з країни поки що не було чого.

Сонце сiдало в червонiй загравi на заходi. На небi — жодної хмарини. Лайнер летiв так плавно, що, здавалося, взагалi не рухався.

Ердем дивився перед себе розслаблено та сонно. Алара, витягнувши шию, виглядала щось у правому вiкнi кабiни. Ранiше, до клодису, вона курсувала тут постiйно.

— Отам, — вона випростала руку.

— Де? — повернув голову другий пiлот.

— На сходi. Бачиш?

Ердем розрiзняв лише зелене полотно тропiчного лiсу.

— Три роки тому там було велике мiсто, — пояснила Алара. — Мбарара. Регiональний центр. А тепер усе заросло.

Другий пiлот напружив зiр, але однаково нiчого не розгледiв.

— Його покинули через температуру?

— Нi.

Ердем кинув оком на карту на екранi: крихiтний лiтачок перетинав синю пляму, пiдписану «озеро Едвард», i наближався до лiнiї з позначкою широти 0°.

— Ми ж на самому екваторi.

— Так, але пiд нами Схiдноафриканське плоскогiр’я. Кiлометр, мiсцями бiльше, над рiвнем моря. Плюс гори довкола. Он там, попереду, — Алара показала на пiвнiч, — масив Рувензорi, я ще пам’ятаю снiг на вершинi Стенлi. Далi вулкан Вiрунга, а отам, — рука перемiстилася трохи схiднiше, — вiдроги Iматонгу. Там Пiвденний Судан. Тобто колись був Пiвденний Судан.

Перша хвиля вбивчого тепла накрила улоговину Конго на початку 2120-х. За п’ять рокiв повiтря пiд покровом тропiчного лiсу вже прогрiвалося до плюс п’ятдесяти, а у мiстах навiть уночi температура не опускалася нижче нiж тридцять градусiв за Цельсiєм. Протягом останнього десятилiття вологi та гарячi повiтрянi маси дедалi частiше проривалися крiзь ланцюжок гiр, що облямовував захiдний кордон Уганди, i затоплювали центральну частину Схiдноафриканського плоскогiр’я. Температура повiтря пiдскакувала до плюс сорока та не спадала тижнями. Попри це, до спалаху клодис-пандемiї угандiйцi якось давали собi раду.

— Тодi чому люди пiшли?

Алара стенула плечима.

— Не знаю. — Її подруга працювала диспетчеркою гуманiтарних конвоїв у Кенiї та розповiдала, що угандiйська система охорони здоров’я зазнала краху пiсля першого ж спалаху. Коли люди вийшли на вулицi, Бусара Адонґо, тодiшнiй президент, утiк до Танзанiї, пiсля чого все посипалося. Вiдтодi про Уганду дiзнавалися хiба iз супутникових знiмкiв. Зараз ситуацiю залагодили. IАТА знову внесла Кампалу до списку активних аеропортiв, а ООН кiлька днiв тому оголосила про створення перехiдного уряду. — Як на мене, у них немає змоги вiдрядити когось з’ясувати, що там вiдбувається на заходi. — Вона ще раз знизала плечима. — Ну, й не факт, що люди пiшли.

Ердем нахилився до вiкна. Зi сходу насувалася пiтьма, i з такої висоти вода в озерi вiдливала брудно-сiрим.

— Уяви тут сiдати, — бовкнув вiн.

— З якого дива?

— Ну, — Ердем зобразив незрозумiлий жест рукою, — раптом щось станеться — i нам доведеться приземляти лiтак.

— Це що, наприклад, станеться?

— Ну, вийде з ладу двигун.

Алара пiдозрiло зиркнула на нього. Подумала, чи не запитати, коли в нього востаннє не на льотному тренажерi виходив iз ладу двигун, але промовила iнше:

— У нас достатньо палива, щоб на одному двигунi дотягти до Пiвнiчного полюса.

— Та просто уяви. — Ердем обмацував поглядом вкрите чагарниками узбережжя озера. — Я ранiше лiтав на Нью-Йорк i постiйно над таким заморочувався. Особливо вночi. Раптом те, раптом се. Моделював рiзнi ситуацiї, прокручував у головi, як дiятиму. Що як посеред Атлантики вiдмовлять двигуни й треба буде сiдати на воду? Що як у хмарi влучить блискавка? Я завжди почувався впевненiше над землею. Якось так… — Помiтивши, як витрiщилася на нього Алара, Ердем додав: — Нас же не вчили сiдати на воду.

Алара хитнула головою, усiм своїм виглядом показуючи: якого бiса ти тодi взагалi став пiлотом? Ердем не вгавав:

— Я про те, що коли летиш над землею, то за потреби знайдеш мiсце для посадки. Купа аеропортiв пiд боком, шосе, врештi-решт можна й поле пiдшукати. А тепер…

— Що тепер?

Вiн кивнув на джунглi внизу.

— Навiть якщо пощастить приземлитися, ми ж там зваримося швидше, нiж нас урятують.

На заходi та пiвночi озера Едвард височiли хребти висотою понад три тисячi метрiв, тож Алара знала, що в разi аварiйної посадки тепловий удар їм не загрожує, але замiсть сказати про це взяла напарника на кпини:

— Або нас знайдуть iсламiсти й вiдрубають голови.

— Ти ж говорила, пiд нами нiкого немає.

— Це у Мбарарi нiкого. А пiд нами гори. I спека там точно не проблема.

Ердем подивився на дисплей. Озеро Едвард повiльно рухалося вниз екрана.

— Спека — нехай, але iсламiсти?

— У горах температура нормальна для життя, i цiлком можливо, що пандемiя сюди не дiсталася.

— Ти серйозно? — вирячився на неї Ердем. — Унизу можуть бути iсламiсти?

Алара ковзнула поглядом на пiвнiч. Вона лiтала тут сотнi разiв i на власнi очi бачила, як повiльно, але неухильно на колись родючi землi пiвночi Уганди наступає пустеля.

— У Пiвденнiй Сахарi бiльше не сховатися, а пiти вони могли або на пiвнiч, до середземноморського узбережжя, або на пiвдень, сюди. I я щось не чула, щоб пiд час пандемiї Каїр чи Александрiю штурмували озброєнi «калашами» бородачi на технiчках.

— Та ну тебе… — вiдвернувся Ердем.

Алара провела пальцями по губах, прикриваючи самовдоволену посмiшку.

Наступної митi бортовий комп’ютер видав попереджувальний сигнал, а шум у кабiнi змiнився. Обоє пiлотiв прикипiли поглядами до дисплеїв на панелi керування. Вертикальна смужка пiд написом ENG 1 — iндикатор потужностi лiвого двигуна — спадала i зрештою стислася до горизонтальної рисочки.

— Вiдмова двигуна номер один! — скрикнув Ердем.

Алара не була забобонною, але глипнула на нього так, нiби ладналася вирвати язика. Наврочив!

Лайнер накренився й вирiвнявся — автопiлот, компенсуючи втрату тяги з лiвого борту, переналаштував регулювальнi площини на крилах i хвостi. Алара, визирнувши у вiкно, обстежила двигун. Видимих пошкоджень не було. Перевела очi назад на дисплей. Жодного повiдомлення про несправнiсть, загоряння чи коротке замикання. Рiвень палива достатнiй, насоси пiд напругою, тиск палива у межах норми. Двигун просто зупинився. Чортiвня якась.

— Оголошуй аварiйну ситуацiю. — Алара поклала руку на бiчний джойстик, готуючись перебрати керування, якщо вимкнеться автопiлот.

За Ердемом лишалися переговори iз Центром супроводу польотiв у Александрiї. Вiн поправив вушну гарнiтуру й утопив кнопку передавача:

— Пан-пан, пан-пан, пан-пан, Тi-Кей сорок три… Александрiя-контроль, це Тi-Кей сорок три, ви мене чуєте? Прийом!

Спливло кiлька секунд — i єгипетський диспетчер вiдгукнувся:

— Тi-Кей сорок три, вас слухаю.

— У нас… е… аварiйна ситуацiя. Вихiд iз ладу двигуна № 1.

— Уточнiть ваше розташування.

Комунiкацiя та обмiн даними проходили через супутник, але борт ТК43 поки що був надто далеко, щоб диспетчер бачив його на радарi.

— Щойно пролетiли екватор.

— Зрозумiв. Ваше рiшення?

Ердем утупився в Алару. На заходi — Конголезька улоговина. На пiвночi — мертвий Судан, Нубiйська та Єгипетська пустелi. Повертатися немає сенсу. До Каїра чи Александрiї чотири години льоту. Може, бiльше, зважаючи, що працюватиме один двигун.

— Ентеббе. — Алара вирiшила не ризикувати. — Аеропорт у Кампалi.

Ердем затиснув кнопку передавача:

— Александрiя-контроль, це Тi-Кей сорок три, ми б хотiли приземлитися в Кампалi, в аеропортi Ентеббе. Якщо це можливо, звiсно.

— Тi-Кей сорок три, вас зрозумiв, зв’язуюся з диспетчером у Кампалi.

Алара опустила перед собою iнтерактивну панель iз прозорого пластику, на яку бортовий комп’ютер вивiв контрольну карту з перелiком дiй у разi вiдмови двигуна. Припасовуючи панель, вона зачепила вiкно та вiдсмикнула руку: лiкоть мов окропом ошпарило. Алара спохмурнiла, пiднесла руку й торкнулася скла всiма п’ятьма пальцями — пучки обпекло пронизливим, палючим холодом. Алара шикнула. Скло виявилося таким холодним, що годi було втримати пальцi довше, нiж кiлька секунд.

— Що таке? — запитав Ердем.

Алара перевiрила значення зовнiшньої температури: -72 °C. Брови з’їхалися на перенiссi. Мiнус сiмдесят два!

— Температура…

— Що? — не втямив другий пiлот.

Лiтак затрясло: смуга спокiйного повiтря закiнчилася.

— Зверни увагу. — Щойно Алара показала на дисплей, температура стала нижчою ще на градус: -73 °C.

— А… — Ердем застиг iз роззявленим ротом.

Алара подивилася на позначку висоти. Airbus займав триста тридцятий ешелон, а на такiй висотi над екватором температура не опускається нижче за -35 °C. Власне, кiлька хвилин тому вона такою й була.

— Це помилка, — сказав Ердем.

— Торкнися до скла.

Другий пiлот притулив i вiдразу вiдсмикнув долоню.

— От лайно!

Тiєї самої митi значення на дисплеї оновилося: -74 °C.

— Таких температур тут не було з льодовикового перiоду, — промовила Алара.

— Я не розумiю…

Його обiрвав скрип атмосферних завад, а потiм голос у навушнику:

— Тi-Кей сорок три, викликає Кампала-пiдхiд, що у вас трапилося?

Угандiйський диспетчер говорив наче з набитим ротом, i з усiєї фрази Ердем попервах розiбрав лише «Кампала-пiдхiд».

— Кампала-пiдхiд, це вантажний Туркiш Тi-Кей сорок три, повторiть, будь ласка.

— Що у вас трапилося?

— Кампала-пiдхiд, вiдмова двигуна № 1, просимо аварiйну посадку.

— Тi-Кей сорок три, вас зрозумiв… бачу вас на радарi. Виконуйте правий розворот, нуль-один-п’ять, знижуйтеся i пiдтримуйте два-п’ять-тисяч.

— Кампала-пiдхiд, вас зрозумiв: нуль-один-п’ять, висота двадцять п’ять тисяч.

Алара задала новi параметри автопiлота, лiтак повернув на схiд i почав знижуватися.

— Гаразд, спробуємо запустити. Готовий?

Оскiльки вона керувала лайнером, Ердем мав би працювати над перезапуском самостiйно. Та 650-й, попри щораз сильнiшi поштовхи, тримався курсу, а через порожнiй вантажний вiдсiк — ще й ешелону (потужностi одного двигуна вистачало для збереження висоти), тож Алара вирiшила допомогти другому пiлотовi.

— Так, — кивнув той.

Вона зачитала перший пункт контрольної карти:

— Паливо.

Ердем сягнув рукою до перемикача на дисплеї, який пiд’єднував двигун № 1 до iншого паливного бака, але не встиг нiчого зробити. Розмiрене гудiння змiнив громоподiбний гуркiт, а лiтак затрясло. Свiтло в кабiнi немовби зiщулилося. Алара скинула голову, пронизала поглядом переднє вiкно — i очi наче вперлися в стiну. 650-й влетiв у хмару. Набухле вiд вологи сталево-сiре шмаття хльоскало по шибках i фюзеляжу. Автоматично ввiмкнулися двiрники, розмазуючи по склi мутнуватi краплi. Вiдчуття було, нiби лайнер перемiстився в центр снiжного бурану.

— Це град? — зойкнув Ердем.

— Нi, — слова заледве пробивалися крiзь шум, Аларi доводилося кричати. — Просто хмара… ми влетiли в хмару!

Airbus трусило так, що Алара клацала зубами, ризикуючи прикусити язика, а голос неприємно деренчав.

— Звiдки вона взялася? — Ще секунду тому небо було чистим до самого Судану. Ердем показав на дисплей. — На погодному радарi навiть зараз порожньо.

Алара пiдтягнула ременi безпеки, пiсля чого визирнула в бiчне вiкно. Сподiвалася обдивитися двигун, але марно: хмара виявилася непроникною, i вже за метр вiд фюзеляжу не давала розрiзнити нiчого, крiм збовтаного мiсива чи то з кристалiв льоду, чи то з краплин.

Тiнi в кабiнi стали ще густiшими.

— Звiдки вона взялася? — дратуючись, повторив Ердем. Ним мотало з боку набiк так, що мусив схопитися за край крiсла.

Алара перевела погляд на дисплей. Ердем казав правду: погодний радар на десятки миль попереду показував чисте небо.

— Таке буває… в хмарi забагато вологи… замiсть вiдбивати радiохвилi вона поглинає їх, i на приймач нiчого не надходить. Система вважає, що перед нами чистий простiр.

Краєм ока вона помiтила, що температура за бортом упала ще на градус, а тодi почула новий попереджувальний сигнал.

— Що за?.. — Ердем аж стрепенувся у крiслi.

— Другий двигун! — скрикнула Алара. — Зупинка двигуна № 2!

— Бляха!

— Не вiрю…

За мить вимкнувся автопiлот. Алара мiцно вчепилася за ручку керування на бiчнiй панелi. Ердем затиснув кнопку передавача i дзвiнким вiд напруження голосом заволав:

— Мейдей! Мейдей! Мейдей!

— Тi-Кей сорок три? — вiдгукнувся диспетчер з Ентеббе.

— Мейдей! Мейдей! Мейдей!

— Тi-Кей сорок три, означте природу вашої ситуацiї.

— Зупинка двигуна № 2!

— Двигуна № 2 чи № 1?

— Ми втратили обидва! — загорлав Ердем. — Обидва двигуни!

— Е-е-е…

— I у нас страшна бовтанка!

— Тi-Кей сорок три, ми пiдготували смугу сiмнадцять… ваша смуга один-сiм. Як зрозумiли?

За найкращих умов з утратою тисячi футiв висоти їхнiй лiтак мiг пролетiти три милi, тобто загалом не бiльше за сто вiсiмдесят кiлометрiв. Ердем сфокусував погляд на картi та запанiкував:

— Ми не дотягнемо! До Ентеббе понад двiстi кiлометрiв!

— Заспокойся! — вiдкарбувала Алара.

— Не дотягнемо!

Алара зосередилася на iнтерактивнiй панелi, вгорi якої блимав яскраво-червоний напис RESTART ENG 1,2. До бiса холод i хмару, основне — перезапустити двигуни.

— Паливо, — упевнено проказала вона.

Ердем закляк i не реагував.

— Паливо! — гаркнула Алара.

Ердем отямився.

— Перемикаю баки, — i тицьнув пальцем у вiдповiдний перемикач на дисплеї.

Алара зауважила, що з його рота вихоплюється пара.

— Допомiжнi насоси!

Ще два натиски.

— Обидва ввiмкнено.

— Селектор режиму двигунiв — на запалення!

Ердем здiйняв руку до перемикача над головою.

— Режим запалення, пiдтверджую.

— Важелi керування тягою на малий газ!

— Малий газ. — Ердем переставив обидва важелi до упору назад. — Пiдтверджую.

— Швидкiсть?

На дисплеї навпроти напису AIRSPEED, kn горiла зелена цятка.

— Оптимальна.

— I… — Алара затамувала подих. — Старт обох двигунiв!

Ердем усвiдомлював, що вiд сили натиску нiчого не залежить, та попри це втопив пальцi в пiктограми iз зображенням турбiн на дисплеї так, що побiлiли нiгтi. Зрештою вiдвiв руку, трохи виждав — iндикатори потужностi навiть не смикнулися.

— Результат негативний!

— Старт ДСУ!

Ердем натиснув кнопку APU, дочекався появи зеленого сигналу та вiдповiв:

— ДСУ запущено.

Хоча би щось. Принаймнi без електрики вони не залишаться.

— Як щодо мiста, про яке ти казала? — покосився на неї Ердем.

— Мбарара?

— Так.

— Воно покинуте, там нiкого немає.

Їх трусило так, нiби вони мчали на автомобiлi розбитою ґрунтiвкою.

— Непокинутi для нас недосяжнi. — Ердем мусив нахилятися, щоб вона його чула. — Там є посадкова смуга?

Алара не знала. Та це й не мало значення.

— Пiзно. На такiй широтi нiч настає миттєво. — Навiть якщо смуга є, на нiй не буде посадкових вогнiв. — У темрявi ми не сядемо.

Один за одним пролунали кiлька аварiйних сигналiв.

— Ну що знову? — скрипнула зубами Алара.

На монiторi перед другим пiлотом розгорнувся довжелезний список повiдомлень про збої. Ердем узявся зачитувати:

— Утрата сигналу GPS… утрата зв’язку iз супутником… конфлiкт визначення висоти.

— Конфлiкт висот?!

Бортовий комп’ютер Airbus визначав висоту у два способи: за значенням зовнiшнього тиску та за показниками радара щодо висоти над локальним рельєфом. Другий спосiб розрахунку передбачав додавання до показникiв радара висоти рельєфу над рiвнем моря: її комп’ютер отримував iз супутника, який стежив за лiтаком. Програма порiвнювала обидва значення. Якщо вони вiдрiзнялися, комп’ютер повiдомляв про конфлiкт висот i скасовував бiльшiсть автоматичних функцiй. Алара знала про це, проте нiколи нi з чим таким не стикалася.

— Напевно, вiдмовив ADR/PTS-передавач, — припустив Ердем. — У нас повний нуль навiгацiйних даних.

Отже, супутник їх не бачить. Алару охопило вiдчуття цiлковитої самотностi серед важкого хмаровиння, що стрясало та шарпало лiтак. За тим вiдчуттям виникло ще бiльш iррацiональне бажання переконатися, що за межами кабiни все ще є хтось, хто переймається долею їхнього рейсу, й вона натиснула кнопку передавача:

— Кампала-пiдхiд… Кампала-пiдхiд… ви на зв’язку?

— Тi-Кей сорок три, вас слухаю.

— У нас додатковi проблеми… з авiонiкою.

— Чим я можу допомогти?

Не зводячи очей iз засипаного повiдомленнями дисплея, Ердем промовив до Алари:

— Стрибок швидкостi…

За чверть столiття в кабiнi пiлотiв Алара нiколи не чула цього словосполучення: пiд час її польотiв не траплялося жодного режиму, нi штатного, нi аварiйного, до якого його можна було б застосувати.

— Кампала-пiдхiд, будьте на зв’язку. — Вона повернулася до Ердема. — Що ти сказав?

— Швидкiсть раптово змiнилася з чотирьохсот до майже п’ятисот сорока вузлiв.

Тисяча кiлометрiв на годину. Ще трохи — i вiд перевантажень лiтак розвалюватиметься на льоту.

— Як… Нi… Ми б вiдчули… — Вона поглянула на монiтор, але збагнула, що без зв’язку iз супутником їй немає iз чим звiряти швидкiсть.

— Щось iз сенсорами, — сапаючи, видушив iз себе Ердем. Попри холод у кабiнi, на його чолi виступили краплi поту. — СПС неначе збожеволiла!

«Обледенiння, — подумала Алара, — сенсори вкрилися кригою».

Голос диспетчера в навушнику ледве прорiзався крiзь зовнiшнiй шум:

— Тi-Кей сорок три, у вас усе гаразд?

— Кампала-пiдхiд, чекайте… — вона хотiла насамперед з’ясувати, що не так iз показниками швидкостi, проте диспетчер не став чекати.

— Тi-Кей сорок три, ви зникли у мене з радара.

Алара й Ердем перезирнулися:

— Що?!

— Ви можете вказати… е… ваш курс? Висоту? Якi-небудь вiзуальнi орiєнтири?

— Кампала-пiдхiд, ми влетiли в щiльнi хмари, видимiсть майже нульова. Курс… — Алара кинула погляд на дисплей i заклякла. У разi виходу з ладу ADR/PTS-системи бортовий комп’ютер мав би перемкнутися на магнiтний компас, але стрiлка на круглому покажчику напрямку стрибала, наче очманiла, а значення пiд нею висвiтлювалися в хаотичному порядку: 64… 329… 185… 19… Лiворуч блимав червоним крихiтний знак оклику.

«Компас? Чорт забирай, навiть компас?!»

— Тi-Кей сорок три… — нагадав про себе диспетчер.

Алара збрехала:

— Ми продовжуємо нуль-один-п’ять. — Насправдi вона не уявляла їхнього напрямку руху.

— Тi-Кей сорок три, ви сказали «щiльнi хмари»? У мене на радарi не видно хмар аж до Кiсанґанi.

— Кампала-пiдхiд, нас нещадно трясе. Зустрiчний вiтер… — Алара поглянула на монiтор i вдруге жахнулася. Сто сорок два вузли! Все, що вище за сiмдесят, на цiй планетi вважали ураганом. Такого просто не могло бути.

— Гаразд… Тi-Кей сорок три, вас зрозумiв… знижуйтеся… — бубонiння диспетчера звучало дещо ображено, так нiби вiн думав, що його розiгрують. — У мене на радарi чудова погода. Це пiдтверджують данi супутника.

Двигуни, система повiтряних сенсорiв, зв’язок iз супутником, магнiтний компас… а тепер iще й диспетчер в Ентеббе не бачить їх на радарi. Алара зосередилася на iнтерактивнiй панелi. Через тряску слова розпливалися, тож вона напружувала зiр, щоб хоч щось роздивитися. Бортовий комп’ютер безперестану тасував iнструкцiї на контрольнiй картi, лишаючи незмiнним один пункт угорi списку: LAND ASAP. Алара сердитим порухом вiдсунула панель убiк.

— Перезапускай двигуни, — наказала Ердемовi. — Не зупиняйся, поки не запрацює хоча б один. Я спробую витягти нас звiдси.

650-й телiпало так, що слова випорскували з рота, немовби подрiбненi шредером.

— Менi важко дихати, — прохрипiв Ердем.

Алара змiряла його поглядом — другий пiлот сидiв блiдий, з обличчям, що аж блищало вiд поту, — а тодi усвiдомила, що сама мусить дедалi бiльше напружуватися, щоб набрати в легенi кисню. Сповiщення про розгерметизацiю не надходило. Крiм того, не було вiдчуття закладеностi у вухах i болю в головi, що супроводжували би падiння тиску. Утiм, розбиратися вона не мала часу.

— Маски на обличчя! — Алара клацнула перемикачем лiворуч вiд головного дисплея.

Двi масивнi кисневi маски опустилися зi спецiальних нiш над крiслами.

Тiльки коли холодний кисень, лоскочучи, полився в горлянку i звужене поле зору розширилося, Алара Тайфур зрозумiла, як сильно страждала вiд задишки.

— Ми пришвидшуємося! — Ердем тицьнув пальцем у дисплей.

— Дурницi. Сенсори вкрилися льодом. Забудь про це.

— Але ми набираємо… набираємо висоту!

Алара нахилилася до монiторiв. Позначки висоти на альтиметрi рухалися вниз, що означало: лiтак пiдiймається. Як таке може бути за нульової тяги?

— Це божевiлля… i це…

I це було саме те, що муляло. Алара Тайфур лiтала з сiмнадцяти рокiв. Подолала шлях вiд тонкокрилих планерiв i крихiтних чотиримiсних турбопропелерних лiтакiв до реактивних гiгантiв на кшталт Airbus A650. На вiдмiну вiд Ердема вона вмiла лiтати, а не просто знала, як керувати лiтаком. I зараз Алара усвiдомлювала: вона почувається не так, як почувалася би в стодвадцятитонному авiалайнерi, в якого вiдмовили двигуни. Попри мертвi турбiни, щось утримувало їхнiй Airbus у повiтрi.

Наступної митi ввiмкнулася автоматична система сповiщення про загрозу звалювання:

— Stall! Stall! Stall!

Бортовий комп’ютер нахилив ручку контролю вперед, опускаючи нiс i штовхаючи лiтак до набору швидкостi. Попередження про звалювання урвалося, та вже за секунду динамiк видав моторошно спокiйним механiчним голосом:

— Overspeed. Slow down!.. Overspeed. Slow down!..

Уперше вiдтодi, як система повiдомила про зупинку двигуна № 1, Алара запанiкувала. Вона нiколи — нi у повiтрi, нi на тренажерi — не чула, щоб цi повiдомлення лунали одне за одним. Жоден лiтак не може рухатися з надмiрною швидкiстю й одночасно зiсковзувати з потоку. Це взаємозаперечнi явища.

— Сповiльнюйся! — заверещав Ердем. Якщо вони й далi пришвидшуватимуться, фюзеляж розiрве вiд перевантажень.

Комп’ютер, щоби скинути швидкiсть, пiдняв спойлери. Лiтак iще дужче затрясло.

— Нi! — Алара кiлькома натисками заблокувала команду, спойлери опустилися. — Щось не так!

— Нам треба знижуватися! — кричав другий пiлот. — Виводь нас iз хмар!

Алара пiдiбгала губи; попри могильний холод у кабiнi краплi поту поколювали шкiру над очима. Спочатку треба зрозумiти, де вони. Вона втопила кнопку передавача:

— Кампала-пiдхiд, ви все ще не бачите нас?

— Т… сор… и… повто… б… ка…

— Кампала-пiдхiд, це Тi-Кей сорок три, ви мене чуєте?

— …

— Кампала-пiдхiд?

У вiдповiдь — шипiння радiозавад.

«Чорт».

Кисневi маски мали вбудованi мiкрофони, i в Алариних вухах вiдлунювало надсадне Ердемове дихання. Це заважало зосередитися.

— Перезапускай двигуни, — наказала вона.

Потому глибоко вдихнула й подала ручку керування вперед. 650-й, здригнувшись, клюнув носом i почав знижуватися.

Якоїсь митi комп’ютер знову видав попередження про надмiрну швидкiсть, Алара дозволила йому ледь пiдiйняти спойлери, проте зниження не перервала.

За чверть хвилини Ердемове хрипiння урвалось i в навушниках пролунало:

— Двигуни мертвi… Нiчого не можу вдiяти…

— Диспетчер, — крiзь зуби процiдила Алара.

Ердем кивнув.

— Кампала-пiдхiд, мейдей, мейдей, мейдей… це Тi-Кей сорок три…

Марно.

— Спробуй Александрiю.

— Александрiя-контроль, мейдей, мейдей, мейдей… це Тi-Кей сорок три, у нас надзвичайна ситуацiя… Александрiя-контроль, це Тi-Кей сорок три, ви нас чуєте? — Надтрiснутий голос тонув у шипiннi, й Ердем уже не вiрив, що їх хтось почує.

Зненацька хмари попереду забарвило червонясте свiтло.

— Виходимо? — скинувся Ердем.

Алара не озвалася — знекровленi губи утворювали схожу на шрам, ледь видиму риску, — проте послабила натиск на джойстик. Лiтак почав вирiвнюватися.

Коли за мить вони випiрнули з хмар, Алара не стримала вигуку:

— Бляха! Ти коли-небудь бачив таке?!

Хмари були не просто дiрявими та клоччастими, вони мали такий вигляд, нiби очманiле вiд лютi божество шматувало їх тисячами кiгтястих лап. Вихори схльостувалися та переплiталися. Конiчнi вирви з пошарпаними краями спершу розпухали, а тодi змикалися, неначе намагаючись розчавити все, що вхоплювали всередину. Пiдсвiчена багрянцем перина вкривала небо, скiльки сягало око, i її поверхня — зловiсна, обважнiла вiд вологи — вирувала, закипаючи. З найтемнiших дiлянок час вiд часу вивалювалися свинцевi протуберанцi, на якi тут-таки, заганяючи назад, накидався вiтер. Окремi шматки все ж вiдривалися i, трiпочучи, мчали повз лiтак. Мчали з неймовiрною швидкiстю.

Ердем прошепотiв:

— У нас або реально шiстсот вузлiв, або… я не знаю…

Алара нахилилася, щоб визирнути у бiчне вiкно. Тьмяне свiтло омивало край крила трiпотливими хвилями, що нагадували вогнi святого Ельма. Унизу стелився ще один шар хмар, тонший i рiвнiший, крiзь розриви в якому проглядалася безживна земля чорного кольору. Незвичнiсть тiєї землi опам’ятала жiнку.

— Де гори?

Вона повернулась i вперла погляд у монiтор. Комп’ютер виводив на дисплей якусь карту, однак без зв’язку iз супутником визначити їхнє мiсцеперебування не мiг. Алара перемкнула навiгатор на режим сканування. Замiсть кольорової висотної мапи довкола лiтака з’явилася чорно-бiла рельєфна сiтка — земля пiд лайнером. Пiлоти заходилися вивчати переплетiння покручених рiчищ.

— Де ми? — запитав Ердем.

— Не розумiю… Гори Iматонг… — Скло кисневої маски взялося iнеєм й Алара протерла його передплiччям. — Вони мали бути лiворуч i попереду нас. Де вони?

Вона провела посинiлими пальцями по дисплею, збiльшуючи масштаб. Навiгатор домалював ранiше невидимi дiлянки. Попереду стелилася одноманiтна рiвнина. Щось подiбне до гiрського масиву — неоднорiдний рельєф iз перепадами висот — проступило на пiвнiчному заходi, позаду лiтака.

— Ось! Позаду.

— Це не Iматонг, — мотнув головою Ердем. — Ми не проминули б їх.

— Гори позаду! Треба розвертатися.

— Чекай, але сонце…

— Що сонце? — Алара метнула на нього розлючений погляд.

— Воно за нами, на заходi. — Вiн показав за спину. — Отже, ми весь час рухалися правильно.

— Якби ми рухалися правильно, праворуч вiд нас було б озеро Вiкторiя. Ми залетiли надто далеко!

Ердем наморщив лоба. Вони не могли. Надто мало часу минуло. Пiсля повороту на схiд вiд гiр на кордонi з Пiвденним Суданом їх вiддiляло чи не п’ятсот кiлометрiв. Як вони до них дiсталися? Без тяги лайнер опинився б на землi задовго до перших вiдрогiв. Й Алара, схоже, цього не усвiдомлювала.

— Послухай, Аларо…

— Заткнися i перезапускай двигуни. — Вона зациклилася на горах i не хотiла нiчого чути. — I вийди нарештi з кимось на зв’язок.

Алара подумала, що сонце вже мало б сiсти, проте злякалася туманної глибини, до якої ця думка вела, i виштовхала її зi свiдомостi.

— Скажи, що ми повертаємося на Кампалу… скажи: ми знижуємось, i… i хай дадуть нам напрямок.

Ердем затиснув кнопку передавача, але не зронив жодного слова. Крiзь розриви в хмарах на пiвднi вiн дивився на незнайому кам’янисту пустелю, пiдсвiчену оманливим рожевуватим свiтлом.

— Господи, чому так холодно? — Алара важко дихала. Спершу вирiшила, що в балонi закiнчився кисень, потiм утямила, що то волога з вiддиху намерзла на стiнках кисневого шланга та майже повнiстю перекрила просвiт у ньому.

Алара потрусила маску. Це не допомогло. Поглянула на дисплей. -89 °C за бортом. Зустрiчний вiтер сто шiстдесят вузлiв. Так не буває. Думки у збiдненому киснем мозку мерехтiли, наче лампочки, що ось-ось згаснуть. Вона зняла маску, виявила, що кисню в кабiнi ще менше, й напнула її назад. Але чому? Вони вже достатньо низько й мали би, попри розгерметизацiю, дихати вiльно. I ще цей холод… i вiтер… i… Алара зупинилася очима на уривках хмар, якi миготiли над лайнером. Швидко. Надто швидко. А що як повiтрянi сенсори не брешуть? Зустрiчного вiтру такої сили вистачило б, щоб утримати позбавлений тяги лiтак у повiтрi. Але якщо це так, якщо вони справдi тримаються на зустрiчному потоковi, на спробi розвернутися вiтер ударить у бiк i… Це кiнець. Їх викине з неба.

У животi громадився страх. Долоню, що обхоплювала бiчну ручку, вкрила плiвка поту. Алара не знала що робити. Гiрський масив на заходi вiддалявся.

— Я повертаю, — зрештою прохрипiла вона, — виконуємо правий розворот…

Пiсля чого нахилила ручку керування вперед i праворуч. Сигнали з кабiни пiшли до електроприводiв елеронiв на краях крил i до стерна у хвостi. 650-й накренився i почав розвертатися.

Кабiну помалу затоплювало червонясте сяйво. Ердем Мендерес, витягнувши шию, дивився на захiд, звiдки воно напливало, i несподiвано вигукнув:

— Аларо, нi! — Вiн показав на щось за вiкном: — Це не сонце!

— Що?

Вона встигла краєм ока ковзнути по втиснутому мiж хмар i помережаному чорними патьоками дисковi, бiльше схожому на зморшкувату жовтогарячу вакуолю, коли в лайнер немовби вгатили гiгантською бейсбольною битою. Кисневi маски злетiли з облич, ударна хвиля прокотилася фюзеляжем, у вантажному вiдсiку щось iз пронизливим металевим скреготом зламалося. 650-й заледве не перекинуло догори дном, на дисплеї заблимали червоним десятки пiктограм, а з динамiкiв полилося голосове застереження:

— Stall! Stall! Stall! Stall! Stall!

Лiтак зависнув, балансуючи на краєчку крила, а тодi продовжив завалюватися i зрештою пiд безпристрасний речитатив бортового комп’ютера, який не втомлювався повiдомляти про входження в режим звалювання, каменем помчав назустрiч чорнiй землi.

Антарктична станцiя Амундсена-Скотта, Пiвденний полюс
21 вересня 2141-го

Обговорення аномального нейтринного спалаху не припиняли протягом доби.

Доктор Янг бродив наелектризований, мов хмара. Докторка Барретт вiдлучалася з кiмнати для вiдеоконференцiй хiба що до туалету та сперечалася з доктором Спрiнґфiлдом, доктором Цудзiхарою й десятком iнших науковцiв про те, як дiяти далi. Джейлiн i Катя намагалися дати раду гiгабайтам даних, отриманим iз нейтринних телескопiв.

Ближче до вечора 20-го за новозеландським часом пристрастi вляглися. Та перша доба, впродовж якої точилися найзапеклiшi суперечки, завершилася нiчим. Ученi не дiйшли згоди не лише стосовно причини спалаху, а й навiть його назви. Єдине, що вдалося того дня, — це зв’язатися з керiвниками Калтекського детектора гравiтацiйних хвиль, орбiтальної гамма-обсерваторiї «Пеллеґрiнi» та комплексу рентгенiвських телескопiв на станцiї Deep Space Habitat i з’ясувати, що жодна з обсерваторiй не зафiксувала нiчого надзвичайного.

«Льодяний куб» пiсля спалаху також мовчав.

За чверть до пiвночi Тельма Барретт i Стеллан Янг попленталися спати. Джейлiн теж сховалась у своїй кiмнатi, проте заснути не змогла. У головi, не знаходячи виходу, крутилися рiзнi думки. Вона якийсь час пролежала з розплющеними очима, а тодi повернулася до дата-центру i продовжила копирсатися в даних iз детектора.

Джейлiн вiдшукала в мережi спрощену 3D-модель Землi, завантажила її в графiчний редактор, пiсля чого протягом чотирьох годин, зосередившись, наче хiрург, який робить операцiю на вiдкритому серцi, додавала до неї лiнiї, вздовж яких летiли нейтрино. Не тiльки з «Льодяного куба», а й з iнших обсерваторiй.

О 4:47 з’явилося сонце, та Джейлiн цього не зауважила. Вона впоралася з розрахунками невдовзi по п’ятiй i потiм чверть години як неприкаяна тинялася порожнiми коридорами станцiї. Джейлiн дещо виявила та вiдчайдушно прагнула цим подiлитися. Кiлька разiв вона пiдступала до дверей Тельми, але постукати не наважилася.

Зрештою, збагнувши, що до снiданку навряд чи з кимось перетнеться, Джейлiн потупцяла до своєї кiмнати. Спати не хотiла, тож зайшла до ванної та стояла пiд гарячим душем, поки груди й плечi не стали червоними, а шкiра на пучках зморщеною. Почистивши зуби, вона задивилася на власне вiдображення у дзеркалi. Згаслi очi, скусанi губи, вена на лобi, що, здавалося, ось-ось розiрветься. Мабуть, таки треба подрiмати. Хоча би спробувати. На цiй думцi в коридорi грюкнули дверi. Джейлiн вибiгла з ванної та припала вухом до дверей якраз вчасно, щоби почути човгання крокiв. Дочекалася, поки кроки вiддаляться, й визирнула. Тельма Барретт дошкандибала до кiнця коридору i попрямувала до сходiв, що вели на другий поверх. Джейлiн нашвидкуруч одягнулася, взяла планшет i рушила назирцi.

Годинник показував п’ять по шостiй ранку. О такiй порi станцiйний кухар iще не брався до роботи i їдальня стояла порожньою. Джейлiн застигла на порозi. Тельма приготувала собi каву, вмостилася за столиком i, спрямувавши погляд за вiкно, мляво жувала сандвiч. Джейлiн кашлянула, щоб виявити свою присутнiсть. Стара не зреагувала. Джейлiн наблизилася та промовила:

— Можна менi…

Вiкна їдальнi виходили на Тихий сектор. За ними не було нiчого, крiм льодяних торосiв. Тельма мала такий вигляд, нiби в той момент її нiщо не цiкавить бiльше за понурi тiнi, що пролягли мiж ними.

— Чого тобi? — Стара навiть не повернула голови.

— Я…

— Можна що? Присiсти? Взяти стiлець? Хочеш запропонувати менi ще кави? — Обличчя було сiре, наче в людини, якiй бракне повiтря. — Я не читаю думок, Гонкало.

— Хочу з вами поговорити.

— Ну, говори. — Тельма виколупала нiгтем шматок шинки, що застряг мiж зубами.

— Можна я сяду?

Джейлiн почала опускатися на стiльчик, але Тельма рiзко заперечила:

— Нi.

Джейлiн пiдхопилася, неначе обпiкшись.

— Та я жартую. Сiдай.

— Я хочу поговорити про те, що сталося вчора. — Джейлiн примостилася на край стiльця.

— Ну? — Тельма змiряла її байдужим поглядом.

— Я дещо порахувала сьогоднi вночi… поки всi iншi спали.

Докторка промовчала, i Джейлiн, зиркаючи на неї, збагнула, що та теж не склепляла повiк. Помовчавши, дiвчина продовжила:

— Я всю нiч намагалася зрозумiти, звiдки прилетiли нейтрино.

— Не ти одна.

— У мене не дуже в унiверситетi було з математикою… — Джейлiн зам’ялася. — Але, е, коли кажу «математика», я маю на увазi алгебру. З геометрiєю навпаки було окей. Тобто коли була змога уявити розв’язок задачi, я легко з нею справлялася. Але якщо задача абстрактна… всi цi формули… вони для мене нiчого не означали.

За вiкном над пiдталою кригою пiдiймався туман. Джейлiн правила далi:

— I ось, щоб краще уявити, я стала позначати напрямки, з яких прилiтали нейтрино, на моделi Землi. Сигнали надходили з визначених дiлянок зоряного неба. Ми на «Кубi» фiксували нейтрино з Великої Ведмедицi, Малої Ведмедицi та сузiр’я Дракона. На «Антарес» нейтрино летiли iз сузiр’я Павича, на детектор у Гоумстейку — зi Змiєносця, на «Камiоканде» — iз сузiр’їв Дiви та Вóрона. Попри це, я не знайшла нейтрино, одержаних строго з однiєї точки. Я вибирала частинки, якi надiйшли одна за одною, шукала якiсь залежностi, проте марно. Нiяких закономiрностей, нi часових, нi просторових. А потiм, дивлячись на всi цi лiнiї на моделi Землi, я раптом збагнула, що такий розкид у напрямках можна легко пояснити.

Докторка Барретт сiпнулася на словi «легко».

— Як?

— Якщо припустити, що джерело, яке випромiнювало нейтрино, розташовувалося ближче, не обов’язково на Землi, але… значно ближче до нас.

Тельма потерла пальцями мiшки пiд очима.

— Ми вже дискутували про це вчора з людьми, точно не дурнiшими за тебе.

Джейлiн iз кам’яним виразом на обличчi активувала планшет, поклала його на стiл i розвернула до Тельми.

— Ось що я намагаюся пояснити. Ми тут, — вона показала на детектор у лiвiй частинi малюнка. — Якщо джерело тут, — палець перемiстився на сферу ближче до центру, — то нам лише здаватиметься, нiби нейтрино летять iз рiзних точок. Ми за звичкою шукаємо джерело серед вiддалених об’єктiв, проте це неправильно, розумiєте?

Минуло три десятилiття вiдтодi, як Тельму Барретт востаннє запитували, чи вона розумiє, що їй кажуть. Докторка глипнула на Джейлiн так, нiби зараз дасть їй копняка.

— I що, по-твоєму, це може бути за джерело?

— Ви ж самi вчора казали: щось таке, iз чим ми ранiше не стикалися.

Тельма зiтхнула. Втома давалася взнаки. Вона не мала сил сперечатися.

— У нас данi про сотнi тисяч зiткнень. Роблячи обмеженi вибiрки з них, ти знайдеш пiдтвердження будь-чому. — Стара вiдiпхнула планшет. — Це хибнопозитивний результат. Коли вибранi данi начебто пiдтверджують твою гiпотезу, але ти обрала їх iз такого великого масиву, то насправдi це нi на що не вказує.

— Так, але…

— Розмову закiнчено.

— Нi, не закiнчено! Я усвiдомлювала, що це доволi кволе припущення, проте також знала, що зможу довести або спростувати його. Тому вирiшила не брати до уваги, що нейтрино надходили хаотично, просто спробувала усереднити напрямки — всi, якi мала. Я почала з двох довiльних нейтринних подiй. Їхнi вектори утворюють плоский кут, я визначила бiсектрису цього кута й позначила лiнiєю на схемi. Потiм узяла наступну подiю та визначила бiсектрису мiж її вектором i щойно намальованою лiнiєю. I так далi. Я послiдовно промальовувала бiсектриси мiж якомога бiльшою кiлькiстю…

— Менi вiдомо, що таке бiсектриси, Гонкало, — крижаним тоном промовила Тельма.

— Гаразд. — Джейлiн вiдчувала, що її час збiгає. — Я усереднила данi для кожної обсерваторiї, що зафiксувала спалах, i отримала чотири лiнiї, вздовж яких на цi детектори надходили нейтрино. I знаєте що?

Вона затихла, чекаючи, що Тельма запитає «що?», проте стара дожовувала сандвiч i не дивилася на неї. Iдiотська пауза затягувалася, i Джейлiн, розгубивши запал, пробелькотiла:

— Як ви гадаєте, докторко, яка ймовiрнiсть того, що хибнопозитивнi результати вiд усiх чотирьох детекторiв зiйдуться в однiй точцi?

До цього моменту Тельма мала такий вигляд, нiби перебуває десь в iншому мiсцi, та пiсля останнiх слiв усе змiнилося. Вона сфокусувалася на асистентцi, й Джейлiн подумала, що ще нiколи нiчий погляд так її не протинав.

— Якщо ти зараз морочиш менi голову…

Тельма не закiнчила речення. Джейлiн вивела на екран зображення Землi та знову пiдсунула планшет. Пунктирнi лiнiї вiд трьох видимих на цьому ракурсi детекторiв пронизували планету наскрiзь i накладалися в однiй точцi над Африкою.

— Усi лiнiї перетнулися в однiй точцi.

Напевно, секунд двадцять Тельма Барретт витрiщалася на неї. Не на тривимiрну модель на екранi, нi, вона тупилася в Джейлiн. I лише коли та повторила:

— Усi. До єдиної, — Тельма перевела погляд на зображення.

Джейлiн повернула модель: «Камiоканде» зник, зате з’явився детектор у Гоумстейку.

— Точка на Землi? — запитала Тельма.

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Над озером Едвард. На висотi кiлькох кiлометрiв над поверхнею. На кордонi мiж Угандою i територiєю, що колись була Демократичною Республiкою Конго. — Збагнувши, що їй вдалося стерти зарозумiлий вираз з обличчя докторки, Джейлiн засяяла. — Щось у повiтрi над озером «спалахнуло», сипонувши навсiбiч високоенергетичними нейтрино.

— Але там нiчого не було. За минулу добу нiхто не фiксував нiчого екстраординарного.

— Не зовсiм. Учора там розбився вантажний лiтак.

Погляд старої був водночас смиренний i збентежений. Джейлiн упивалася моментом.

— I ця катастрофа… — Тельма поворушила губами, — збiгається в часi зi спалахом?

— Нi, — мотнула головою Джейлiн. — Лiтак розбився на чотири години пiзнiше.

Тельма мовчала хвилину, пiсля чого, крекнувши, пiдвелася.

— Ми готуємо статтю. Я, Цудзiхара, Спрiнґфiлд. Iще кiлька дармоїдiв iз ЦЕРНу. Ну, i ти тепер також. Будеш спiвавторкою. — Вона тицьнула пальцем у планшет. — Опишеш усе, що щойно розповiла.

— Е-е-е… — Джейлiн почувалася так, нiби ось-ось знепритомнiє. — Так. Гаразд. Я все виконаю.

— Чернетка має бути в мене на столi у п’ятницю вранцi. Три абзаци, не бiльше.

— П’ятниця ранок, три абзаци. — Джейлiн закивала. — Буде зроблено.

Стара рушила до виходу з їдальнi, проте, ступивши кiлька крокiв, зупинилася. Повернулася.

— Тiльки не здумай писати про лiтак. Узагалi забудь про нього. Ми подаватимемо статтю в Nature або Science, i якщо ти поза нашими спинами патякатимеш про збiг спалаху з катастрофою того лайнера, присягаюся, наступнi твої статтi не пiдуть далi смiттєсайтiв disinfopedia.org чи paranoiamagazine.com. Ми зрозумiли одне одного?

Джейлiн пiдвелася:

— Я вас почула, докторко Барретт.

Добру хвилину пiсля того, як Тельма зникла за дверима, вона стояла, впершись руками у стiльницю й намагаючись утямити: докторка Барретт справдi пiдморгнула чи то їй, пришелепi, приверзлося?

 

 

КРОУДЕР

Селище Дiксон, Красноярський край, РФ
21 вересня 2141-го

Iржавий баркас iз обвiшаним шинами носом, торохкочучи, пiдходив до причалу, що вистромлювався у море за пiв сотнi метрiв на пiвдень вiд єдиного бетонного молу морського порту Дiксона.

На борту були двоє чоловiкiв i жiнка. Сорокарiчний Тайрон Кроудер, темношкiрий американець з аристократичними вилицями, тримався за планшир i, вiдлущуючи нiгтями фарбу, вишукував щось поглядом на пiвночi. У рубцi позаду тiснилися Тоня Родiонова, литовка рокiв тридцяти п’яти зi стягнутим у хвiст волоссям, i кремезний шкiпер у картатiй сорочцi та в’язанiй шапцi. Кроудер обiймав посаду першого заступника Верховного комiсара GEO. Родiонова була директоркою i поки що єдиною працiвницею представництва GEO в Литвi (представництва, яке вже третiй рiк мало вивiску, але не мало офiсу, на дверi якого її можна було би почепити). А шкiпер… ну, Кроудер не здивувався б, якби з’ясував, що той пов’язаний iз ФСБ. Чоловiк, якого приставили до них у Норильську, за три днi перекинувся з Тонею заледве сотнею слiв, а Кроудеровi навiть iменi свого не назвав.

Коли крiзь туркiт бiодизельного двигуна пробився голос, Кроудер озирнувся. Шкiпер показував на берег i щось говорив росiйською, у вiдповiдь Тоня знизувала плечима. Кроудер вихилився з-за рубки й угледiв Джейка. Хлопець балансував на краю причалу. Зауваживши Кроудерiв погляд, вiн замахав над головою згорнутим у трубку планшетом. Кроудер захотiв махнути у вiдповiдь, але вiдчув на собi насторожений позирк шкiпера й передумав.

Стояв повний штиль. Море пiд низькими хмарами ледь коливалося, i збуренi човном хвилi безперешкодно котилися до берега. Двигун, пирхнувши, затих, i баркас причалив до пiрса. Росiянин скочив на струхнявiлi дошки й узявся крiпити швартов. Кроудер повернувся, щоб допомогти Тонi, проте Джейк його випередив: схопив її за руки, перевiв на настил, пiсля чого пiдступив до Тайрона й уп’явся в нього вимогливим поглядом.

— Ну що там? Кажiть!

Джейк Дельгомм був Кроудеровим асистентом. На добрi пiвтори голови нижчий за боса, вiн, дивлячись на Тайрона, мусив задирати пiдборiддя.

— Кепсько. — Кроудер узяв на плече сумку зi зразками та рушив до берега. — Тисяча шiстсот частин на мiльйон.

У Джейка очi рогом полiзли. Кроудер i Родiонова припливли з Кам’яних островiв, де замiряли концентрацiю метану в повiтрi. Це було метою їхньої подорожi. Дорогою до Дiксона Джейк сам робив замiри спочатку в Новому Уренгої та Норильську, потiм у занепалих мiстечках уздовж Єнiсею: Дýдiнцi, Усть-Портi, Воронцово. Що ближче до океану, то вищими ставали значення, аж поки у Дiксонi концентрацiя природного газу в повiтрi не сягнула шести тисяч частин на мiльярд. Удвiчi бiльше нiж у середньому по планетi, й у вiсiм разiв вище за доiндустрiальний рiвень, але Кроудер казав про тисячу шiстсот частин на мiльйон. Тобто в тисячу — тисячу! — разiв бiльше за норму.

Вирiшивши, що йому почулося, Джейк перепитав:

— На мiльйон? — i з надiєю поглянув на Тоню: вiн же обмовився, так?

Тоня похитала головою.

— Я бачив, як повiтря над водою горить, — похмуро зронив Кроудер.

За кiлометр вiд позбавленого рослинностi Захiдного Кам’яного острова вiн помiтив, як крiзь товщу води пiдiймаються бульбашки. Спершу Кроудеровi здалося, нiби пiд поверхнею метається риба, i тiльки коли човен наблизився, вiн збагнув, що у водi нiчого немає… нiчого, крiм пухирцiв газу, вiд зовсiм крихiтних, завбiльшки з намистину, до величезних, розмiром iз баскетбольний м’яч. Мiсцями поверхня океану неначе скипала — стiльки метану пiдiймалося з осадового чохла.

А потiм Тоня Родiонова запалила сiрник i кинула його за борт.

— Нiколи такого не бачив, — продовжив Кроудер. — Вона кинула у воду сiрник. Я спершу не зрозумiв навiщо, а тодi ледь не надув у штани. Серйозно, Дельгомме: повiтря горiло.

Ледь видиме блакитнувате полум’я розлетiлося на десятки метрiв, так нiбито пiд баркасом була не вода, а спирт. Вогонь умить згас — на висотi метра над водою концентрацiї метану бракувало для горiння, — та все ж якийсь час повiтря палало.

Джейк змахнув iз лоба волосся та покосився на Кроудера. Вiн i уявити не мiг, що з отих шляхетних губiв, якi зазвичай видавали на-гора продуманi та граматично правильнi речення, можуть зiрватися слова на кшталт «надув у штани». Кроудер видавався йому типовим унiверситетським iнтелектуалом: розумним, витонченим i трохи зверхнiм, але що прискiпливiше Джейк придивлявся, то бiльше помiчав переплетiння зморщок довкола губ, якi, проявляючись, надавали обличчю боса майже лютого виразу. У моменти гнiву чи неспокою, коли Кроудер мiркував про роботу, а ще бiльше коли говорив про те, на що перетворюється планета, цi зморшки поглиблювалися, спокiйний погляд загострювався, а очi, попри брунатну каламуть кришталикiв, випромiнювали лихоманковий блиск, слiпучий i непримиренний.

Перед тим як забратися з причалу, Кроудер ковзнув поглядом по темнiй, мов нафта, гладiнi затоки та промовив наче сам до себе:

— Таке враження, нiби варто висiкти iскру — i все довкола запалає…

Насправдi вiн був у розпачi. Останнiй у свiтi автомобiль iз бензиновим двигуном зiйшов iз конвеєра заводу «Рено» у передмiстi Парижа в листопадi 2078-го. Менш нiж за рiк, на початку лiта 2079-го, компанiя «Саудi Арамко» викачала з родовища Аль-Гавар, колись найбiльшого у свiтi, останнiй барель нафти. До кiнця вiсiмдесятих викиди вуглекислого газу значно скоротилися, та це не зупинило глобальне потеплiння. Навпаки: у новому столiттi зростання середнiх температур на планетi пришвидшилося. З одного боку, це вiдбувалося через те, що наприкiнцi XXI столiття концентрацiя CO2 в атмосферi вже становила сiмсот п’ятдесят частин на мiльйон, тобто на момент, коли саудiвцi висмоктали з чотирикiлометрової свердловини на сходi Аравiйського пiвострова останнє вiдро викопних вуглеводнiв, вуглекислоти в атмосферi й так було забагато. З iншого — рiч у тiм, що температура на планетi бiльше не залежала тiльки вiд вуглекислого газу, бо з потеплiнням запустилися та набирали силу процеси, якi ранiше не впливали на клiмат. Одним iз таких було видiлення метану з тепер уже теплих вод Пiвнiчного океану.

Метан накопичувався в донних вiдкладах вiдтодi, як на Землi виникли водойми достатньої глибини. Проникав крiзь трiщини в корi й за низьких температур i високого тиску сполучався з водою, утворюючи метангiдрати — кристалiчну, схожу на лiд речовину. Метангiдрати притиснутi до дна багатокiлометровою товщею води, i саме колосальний тиск утримує їх вiд розпаду назад на воду та метан — усюди, за винятком дна Пiвнiчного океану.

Проблема з метангiдратами в Арктицi полягає в тiм, що там їх стабiлiзує не тиск води, а кришка з вiчної мерзлоти на днi, що дає їм змогу залягати у мiлкiших водах. I ця кришка iз середини XXI столiття танула. Улiтку 2042-го вперше в iсторiї кораблi курсували повз Пiвнiчний полюс, не стикаючись на шляху з кригою. Ще за пiв столiття крига на поверхнi не замерзала навiть узимку — i Пiвнiчний Льодовитий океан став просто Пiвнiчним. А метан почав вивiльнятися з розривiв у не-такiй-уже-й-вiчнiй мерзлотi.

Кроудер знав це давно, та найстрашнiшим було те, що видiлення розчиненого у водi метану будь-якої митi могло стати неконтрольованим — вибуховим. Арктичне дно ховало тисячi гiгатонн метангiдратiв, i розпад хоча б кiлькох сотень iз них миттєво збiльшив би вмiст метану в атмосферi в десятки разiв. Наслiдки такого «вибуху» виявилися б катастрофiчними для всього живого на Землi.

Повiдомлення про аномально високу концентрацiю метану Кроудер отримував з Арктики протягом двох минулих рокiв, але вирушив на пiвнiч лише пiсля скасування карантину. Вони з Джейком насамперед полетiли до Гренландiї, де метан просочувався з льодовика, а тепер ось дiстались Таймиру, i Кроудер на власнi очi побачив, як усе складно.

Тоня спустилася з причалу. Джейк, тупцяючи, видивлявся мiсце, де менше грязюки.

— Завтра острови Антарктичного iнституту, — нагадала Тоня.

— Так, — пiдтвердив Кроудер.

— О восьмiй на цьому самому мiсцi.

Вiн кивнув. Тоня додала:

— Щось знадобиться — телефонуйте, — i пiшла.

Джейк i Тайрон залишилися самi. Кроудер розстебнув пухову безрукавку. Джейк, мружачись, кивнув у бiк затоки:

— Гадаєте, воно вистрелить?

Темою Джейкової магiстерської був викид придонного метану як причина пермсько-трiасового вимирання, наймасовiшого в iсторiї Землi — так звана гiпотеза метангiдратної рушницi, тож вiн як нiхто розумiв перспективи планети пiсля руйнування крижаної кiрки на днi Арктики. Метангiдратна рушниця вистрелить, iз води вивiльняться мiльйони тонн газу, який затопить суходiл на тисячi миль. Метан, хоч i легший за повiтря, змiшавшись iз краплинами вологи, триматиметься бiля поверхнi достатньо довго, щоби прикiнчити все живе. Далi — кислотнi дощi, вогнянi смерчi, зростання температури та подальша дестабiлiзацiя гiдратiв метану. Лавиноподiбний процес, який пiдсилює сам себе i який не зупинити.

Кроудер не вагався жодної секунди.

— Так.

Джейк пiдiбгав губи.

— Коли?

— Не знаю. Може, наприкiнцi столiття, а може, вже завтра. — Вiн поглянув на Тоню, яка, задираючи ноги, мов чапля, пробиралася до свого будинку: — Вона каже, за островами Арктичного iнституту концентрацiя газу ще вища, тому не виключено, що це вже вiдбувається.

— А що вони загалом?

— Росiяни?

— Ага.

Кроудер пирхнув.

— Хочуть їх видобувати.

Сама думка про таке видавалася божевiллям, i Джейк аж перепитав:

— Видобувати щó?

— Метангiдрати.

Джейк блимнув очима. Пробивати пiдводну мерзлоту для видобування природного газу, усвiдомлюючи, що вся його маса може будь-якої митi ринути до поверхнi — це наче свердлити дiрку в тисячотонному баковi з ракетним пальним, тримаючи в зубах запалену цигарку.

Шкiпер зупинився за будiвлею портової адмiнiстрацiї та звiддалiк спостерiгав за ними. Кроудер торкнувся Джейкового плеча та зронив:

— Ходiмо.

Вулиць як таких у Дiксонi не було. За причалом починалася смуга голої землi, встелена жирною багнюкою. За нею височiли бетоннi коробки, де мешкало населення селища. Вiд причалу до будинкiв збiгали ледь означенi стежки, що вiдрiзнялися вiд решти територiї меншою ковзкiстю бруду. Усе довкола було сiрим. Лиш де-не-де на пригiрках над бухтою виднiлися жмутки прив’ялої трави.

Кроудер закрокував на схiд. Джейк, чвакаючи, посунув назирцi. Чоботи мiсцями вгрузали в бруд так сильно, що, витягуючи, доводилося притримувати їх за холошi. Вони проминули забiгайлiвку «Хлеб да вода», завернули у провулок за будiвлею «Сбєрбанку» i зовнiшнiми сходами пiднялися на другий поверх споруди з вузькими вiкнами. Опинившись усерединi та причинивши дверi, Кроудер мовив:

— Кажи.

— Лiнч дещо надiслала, — скоромовкою проторохтiв хлопець.

Колишня екоактивiстка Лорен Лiнч, яка пiсля перемоги Донни Доусон на виборах очолила Управлiння з охорони довкiлля, належала до вузького кола тих, на чию думку президентка зважала найбiльше. Джейк повернув до Кроудера планшет i прогорнув кiлька супутникових знiмкiв. Якесь поселення. Брудне озеро. Скупа рослиннiсть. Вузькi путiвцi.

— Що це? — Кроудер зняв чоботи й навшпиньки перетнув коридор, який вiд вулицi вiдрiзнявся лише тим, що бруд на пiдлозi висох на камiнь.

— Селище Катве на березi озера Едвард у Центральнiй Африцi.

— I? — Кроудер дiстав iз холодильника банку коли.

— Позавчора там загинуло кiлькасот людей. Лiнч пише, причиною могла бути лiмнологiчна катастрофа.

Кроудер звiв брови. Лiмнологiчне виверження — це викид значного об’єму вуглекислого газу з вiдкритої водойми, щось на кшталт вiдкоркування пляшки з газованою водою, яку перед тим збовтали. Такi виверження рiдкiснi та трапляються переважно у глибоких озерах iз застояною водою. Вуглекислий газ важчий за повiтря, пiсля викиду вiн опускається до землi та витискає кисень, що може призвести до загибелi людей i тварин. Кроудер усе це знав. Чого вiн не розумiв — як саме лiмнологiчна катастрофа в Центральнiй Африцi стосується особисто його?

— I? — повторив вiн.

— Напевно, вважає, це якось пов’язано з нашою роботою тут, в Арктицi.

Прокручуючи мiж пальцями алюмiнiєву бляшанку, Кроудер пригадав усе про великi лiмнологiчнi катастрофи минулого: озеро Нiос у Камерунi наприкiнцi XX столiття — тодi загинуло чи не двi тисячi осiб; озеро Кiву, Руанда, у першiй половинi 2040-х; озеро Масю на островi Хоккайдо в Японiї — це ближче до кiнця 2090-х. Чотири чи п’ять рокiв тому вiн читав про викид газу на пiвночi Чорного моря, та оскiльки виверження пройшло далеко вiд узбережжя, данi були неточними.

— Але це не одне й те саме, — Кроудер похитав головою. — Лiмнологiчне виверження — не те саме, що метангiдратний вибух.

Перед лiмнологiчним виверженням вода у водоймi насичується вуглекислотою. Вуглекислота здебiльшого має вулканiчне походження (просочується з надр Землi), але iнодi виникає через гниття органiчних решток, що опускаються на дно. Тиск на глибинi бiльший за той, що бiля поверхнi, i CO2, замiсть пiдiйматися, розчиняється у водi. Так триває столiттями, водойма наповнюється вуглекислотою i чекає на найменший поштовх для запуску катастрофи. Цим поштовхом може виявитися зсув ґрунту, сильний дощ чи рвучкий вiтер — будь-що, що порушить рiвновагу насичених газом придонних шарiв. Як наслiдок — утворюються крихiтнi бульбашки, що пiдiймаються на глибини з меншим тиском i вивiльняють iще бiльше CO2. Формуються цiлi колони газу, якi мчать до поверхнi, тягнучи за собою дедалi бiльше пересиченої вуглекислотою рiдини. За лiченi хвилини вивiльняються тонни CO2, збурюючи справжнi цунамi. Так, певна подiбнiсть iз метангiдратним вибухом є. Основна ж вiдмiннiсть полягає в тому, що лiмнологiчне виверження — це локальне явище, наслiдки якого за жодних умов не становлять глобальної загрози.

— Лiнч просила вийти на зв’язок, — сказав Джейк, — щойно з’явиться змога.

Кроудер покректав. Лiнч була з тих людей, якi рiжуть, не подумавши, — абсолютно нездатна на компромiси. Тодi, коли Кроудер марудився над магiстерською в Колорадському унiверситетi, Лiнч iз намальованими вiд руки плакатами пiкетувала офiси нанотехнологiчних корпорацiй, i зараз, опинившись у крiслi адмiнiстраторки EPA, замiсть домовлятися з цими корпорацiями про фiнансування будiвництва заводiв для вловлювання CO2, продовжувала на них наїжджати. Лiнч, хоч i знала, що Кроудер не схвалює її методiв, спiвпрацювала з ним залюбки. I не втомлювалася нагадувати, що Доусон геть не вiд того, щоби Кроудер пiшов до них в уряд — керiвником Екологiчної ради Виконавчого офiсу.

По периметру планшета, що лежав на столi, забiгали вогники. Джейк глянув на екран.

— Це вона, — посунув планшет до Кроудера i кивнув на дверi. — Менi вийти?

— Сиди.

Кроудер натиснув «Вiдповiсти». Першi слова випорснули з динамiкiв iще до того, як налагодився вiдеозв’язок.

— Кроудере, мої вiтання! — На екранi постало обличчя з чiткими лiнiями брiв i зачесаним назад чорним волоссям.

— Радий бачити, Лорен.

— Прикинуся, що повiрила. — Лiнч була б симпатичною, якби не вигнутi донизу кутики губ i рiзка манера розмовляти. — Передивився знiмки, що я надiслала?

— Так. Але не розумiю…

— Хочу, щоб перед поверненням додому ти злiтав на Едвард. У вiвторок там загинуло кiлькасот людей. Припускаю, у GEO на цю поїздку немає бюджету, тому, якщо погоджуєшся, витрати за мною.

— Навiщо?

— Хочу, щоб ти пояснив менi, що там сталося.

— Я не вiдмовляюся, але навiщо? — повторив Кроудер. — Це не перша та не остання лiмнологiчна катастрофа. I менi не потрiбно летiти до Африки, щоб пояснити, що те саме може трапитися у Баренцовому та Карському морях, лише у стократ бiльшому масштабi, i замiсть вуглекислого газу з води валитиме легкозаймистий метан.

— Я не впевнена, що це лiмнологiчна катастрофа, — урвала його Лорен.

— Що ти сказала?

— Я нiчого не зрозумiла з твого пояснення, але хочу, щоб ти полетiв до Уганди, бо Леон запевняє мене, що припущення про лiмнологiчну катастрофу видається йому непереконливим.

Кроудер кiлька разiв клiпнув. Леон Боканегра був директором Центрального розвiдувального управлiння США.

— Дозволь запитати, а яке припущення видається ЦРУ бiльш переконливим?

— Якби мала вiдповiдь, не гнала б тебе на iнший континент. Повертайся до Москви, у Домодєдово чекатиме наш пiлот, який доправить тебе лiтаком до Уганди.

Кроудер потер пальцями надбрiв’я. Яка, в дiдька, Уганда? У нього є робота, вiн мусить пiдготувати звiт про все, чóму став свiдком у Сибiру та Гренландiї. Вiн мусить переговорити з Верховним комiсаром. Але що потiм? Вiн перевiв погляд на Лiнч. За два десятилiття пiсля установчого з’їзду Глобальна Екологiчна Органiзацiя так i не запрацювала, як було заплановано. Третина країн, якi 2122-го пiдписали угоду про заснування GEO, досi не ратифiкували статут i задовольнялися роллю спостерiгачiв. Серед них Росiя, Бразилiя й Австралiя. Про створення Мiжнародного суду з питань охорони довкiлля, заради якого все це, власне, й затiяли, взагалi не йшлося. I Кроудер, попри статус другої людини в органiзацiї, почувався безпорадним. Рiк за роком вiн фiксував, як дедалi бiльше родючих земель засолюється й перетворюється на пустку, дедалi бiльше пiдземних горизонтiв виснажується, дедалi бiльше зростають температури, й нiчого не мiг удiяти. Пiсля пандемiї бюджет GEO, який i до того не так щоби вражав, змiлiв до нiкчемних восьмисот мiльйонiв доларiв на рiк.

Кроудер зiтхнув. Левова частка з тих восьмисот мiльйонiв надiйшла вiд EPA, тож вiдмовитися вiн не мiг. I щойно змирився, що повернення додому доведеться вiдкласти, думки потекли новим рiчищем.

— Чекай. Уганда? Там узагалi є хтось, на кого можна покластися? — тактовний спосiб запитати, чи його не пристрелять одразу пiсля приземлення.

— Тиждень тому в Кампалi пiд егiдою ООН сформували перехiдний уряд.

«Перехiдний вiд чого до чого?» — зринуло у Кроудеровiй головi.

— Ти сказала тиждень?

— Так.

— Ну, тодi я спокiйний.

Лорен удала, що не вчула iронiї.

— Ось i чудово, — кивнула вона. — Дай знати, коли дiстанешся Москви.

I вимкнулася. Кроудер звiв очi на Джейка. Кiлька секунд мовчав.

— Можеш не летiти, якщо не хочеш.

Дельгомм зустрiв свiй двадцять четвертий день народження два тижнi тому в селищi Данмарксхавн на пiвнiчному сходi Гренландiї, i Кроудер розсудив, що асистент уже достатньо натерпiвся. Ну й навряд чи йому знадобиться фахiвець iз пермсько-трiасового вимирання в Угандi.

Джейк силкувався вiдкрити куплену в мiсцевому продуктовому магазинi консервну бляшанку, яку, судячи з мало не зламаної об неї вiдкривачки, виготовили з куленепробивної сталi. Не пiдводячи очей, вiн потрусив головою.

— Нi, я полечу. Я з вами.

У повiтрi над округом Камвенге, Захiдна Уганда
23 вересня 2141-го

Височенний Коман Намара, зi шкiрою такою чорною, аж вiдливала синню, вiдiрвався вiд планшета i, намагаючись перекричати рев пропелерiв, повiдомив:

— Перетнули екватор.

Тайрон i Джейк дiсталися столицi Уганди вчора пiзно ввечерi. Коман Намара, якого угандiйське мiнiстерство охорони природних ресурсiв призначило їхнiм супровiдником, зустрiв в аеропортi Ентеббе та вiдвiз до готелю «Перлина Африки», де вже тиждень пиячили вiдрядженi на вiдбудову державного апарату Уганди спiвробiтники ООН. Намара заїхав по них на свiтанку та повiз назад до аеропорту, звiдки на бiлоснiжному оонiвському конвертопланi Falcon LI Дельгомм i Кроудер попрямували на захiд до гiрського масиву Рувензорi. Разом iз ними летiло троє спiвробiтникiв Служби внутрiшньої безпеки Уганди пiд командуванням танзанiйського майора Роберта Нанґобi.

Кроудер звiв очi на Комана, кивнув, а тодi нахилився до iлюмiнатора, нiби сподiваючись побачити на землi лiнiю екватора. Двигуни були опущенi, й велетенськi чорнi лопатi з ревом вгризались у повiтря. Falcon добряче трясло. Кроудер уже хотiв вiдвернутися, коли в розривi мiж хмарами помiтив вiдблиски на водянiй гладiнi.

— Це воно? — Торкнувся пальцем скла.

— Нi, це Джордж, — Коман старався, проте його рiдною була суахiлi, тож англiйською вiн звучав так, нiбито говорив iз закладеним носом. — До Едварда двадцять кiлометрiв.

Кроудер хитнув головою. Перед вильотом до Кампали вiн iще раз розмовляв iз Лорен. Знала вона небагато. Катастрофа майже напевно сталася вiдразу пiсля смеркання. Лiнч надiслала кiлька детальнiших знiмкiв, зроблених супутниками Мiнiстерства оборони, на яких було видно, що ввечерi 19-го в Катве розмiрено текло буденне життя, але з настанням ночi щось трапилося, бо в селищi так i не загорiвся жоден лiхтар. На ранок супутник сфотографував кiлькадесят трупiв, якi попáдали мертвими там, де їх заскочила темрява. Опiвднi 20-го до гiр на заходi на пошуки мiсця падiння зниклого лiтака «Турецьких авiалiнiй» вирушила нашвидкуруч зiбрана група слiдчих. Уранцi 21-го вони скерували один зi своїх дронiв до Катве i, двiчi на рiзних висотах пролетiвши над селищем, пiдтвердили загибель усiх мешканцiв. Пiсля двох днiв польотiв над горами група розширила територiю пошукiв i виявила, що загинули також мешканцi прибережних селищ Мвея та Рвеншама на пiвдень вiд Катве.

Лiтак пошукова група так i не знайшла.

Куполоподiбнi хмари розпухали й ущiльнювалися, i в салонi поменшало свiтла. Кроудер, вiдкинувшись на крiсло, заплющив очi й осмислював можливий зв’язок мiж зникненням рейсу ТК43 та загибеллю людей на Едвардi. Катастрофа збiглася в часi з катаклiзмом у Катве. Що це — просто збiг? Чи обидвi подiї пов’язанi? Теоретично об’єм викинутого пiд час лiмнологiчного виверження газу мiг виявитися достатнiм, щоб пошкодити лайнер. Можливо також, що нiякого виверження не було, натомiсть 650-й перевозив токсичнi речовини, якi пiсля падiння рознеслись узбережжям i потруїли людей. Утiм, що бiльше Кроудер мiркував, то бiльше схилявся до думки, що й перше, i друге припущення хибнi. Порушити полiт такого великого лайнера мiг би метан. Вiн легший за повiтря i, пiднявшись на достатню висоту, мiг спричинити падiння пiдiймальної сили, спотворення показiв альтиметра чи навiть вибух двигунiв. Ось тiльки пiд час лiмнологiчного виверження вiдбувається вивiльнення не метану, а вуглекислоти, яка, на вiдмiну вiд метану, є важчою за повiтря. Значнi об’єми вуглекислого газу нiзащо не пiднiмуться вище за кiлька десяткiв метрiв над водою. Стосовно другого припущення… Лiнч запевняла, що турецький лайнер летiв iз Йоганнесбурга порожнiм.

Турбулентнiсть шарпала нерви та сплутувала думки. Кроудер спробував зосередитися на тому, як дiятиме пiсля приземлення, коли звук двигунiв поiнакшав. Вiн розплющив очi — розриви зникли, i конвертоплан помалу знижувався крiзь товщу хмар. Увiмкнулися вбудованi в стелю динамiки та згори полився голос командира екiпажу:

— Над озером низька хмарнiсть. Заходитимемо з пiвдня, вiд води, щоб не зачепити дерева. Якщо нижнiй край хмар виявиться нижчим за триста футiв, сiдатиму на асфальтiвку на схiд вiд селища. Це все, що маю на картi. Далi вам доведеться пiшки.

Вiн нi до кого не звертався, та попри це майор Нанґобi прогорлав:

— Прийнято!

Конвертоплан накренився, завертаючи на пiвдень. Кроудер озирнувся на танзанiйця.

— Хто були тi люди, що загинули в Катве?

— Мiсцевi, — пояснив Нанґобi. — Пересидiли пандемiю в горах. Кажуть, непогано тут улаштувалися.

— Хто каже?

— Iншi люди.

— Це не могли бути парамiлiтарнi загони з басейну Конго?

— А чого ви боїтеся? — майор усмiхнувся. — Що мiсцевi, що бойовики — однаково мертвi.

Кроудера вiдповiдь не вдовольнила. Вiн вивчав карту перед вильотом. Катве — не єдине селище в регiонi, вище в горах розкиданi й iншi поселення. Не хотiлося без попередження приземлитися на територiї, що її якийсь самопроголошений князьок iз колишньої ДРК вважає своєю вотчиною.

— У Катве — так, — погодився Кроудер. — А в навколишнiх горах?

— Сюди мали надiслати солдатiв, — мовив Намара. — «Блакитнi шоломи».

— Коли? — повернувся до нього Кроудер.

— Наступного тижня.

«Чудово».

— Тобто ми без захисту?

— Не зовсiм, — заперечив Намара. — Група слiдчих, якi шукають зниклий лiтак, отаборилися в горах на пiвнiч вiд озера. У них iз собою кiлька дронiв. Не захист, звiсно, але про появу чогось пiдозрiлого, певно, повiдомили б. — Бовтанка раптом стишилася, у салонi посвiтлiло — конвертоплан вискочив iз хмар. Намара нахилився до вiкна, жестом запросив Кроудера також визирнути й резюмував: — Ну, i не думаю, що нам знадобиться захист.

Кроудер притулився до iлюмiнатора. «Фалкон», опустивши нiс, летiв за сотню метрiв над землею. Удалинi виднiлися вкритi чагарями пагорби. Вздовж роздовбаної асфальтiвки, що пролягала паралельно до узбережжя, вишикувалися покорченi оливи та притрушенi пилом акацiї. Ближче до берега рослинностi не було. Лиш де-не-де клаптями пробивалася з-пiд землi трава… А потiм Кроудер побачив тiла. Заплутавшись у переплетiннi гiлок молочаю, униз головою висiв хлопчак рокiв десяти. У рiвчаку, збоку вiд дороги, валялося кiлька собак. На узбiччi стояв мопед, неподалiк якого розкинулися долiлиць двоє чоловiкiв у яскравих футболках.

Конвертоплан сповiльнився й почав обертатися довкола вертикальної осi: пiлот вибирав мiсце для приземлення. Погляду Кроудера вiдкрилася пiвкругла затока. Ближче до води земля темнiшала, i там, серед трави, вiн угледiв мертву дiвчинку. Вона неприродно вигнулася, нiби ухиляючись вiд чогось, що кололо спину. Кроудер навiть iз висоти роздивився, як крихiтнi пальцi вгризаються в землю.

Пiлот, схоже, залишився незадоволений мiсциною i повiв машину далi на пiвнiч. За вiкном промайнули цеглянi хатини з проваленими дахами та без шибок у квадратних вiкнах. Перед ґанком крайньої, найдалi вiд дороги, скорчився чоловiк у сiрiй сорочцi. Бiля нього мордами у пiсок розсипалися два десятки мертвих кiз. Трохи далi, на в’їздi в Катве, розпласталася на спинi гладка жiнка у квiтчастiй сукнi. Поруч iз нею валявся кошик, iз якого висипалися плоди авокадо й манго.

— Господи! — Кроудер, тулячись щокою до шибки, перевiв очi на центр селища. Тi самi напiврозваленi будiвлi… багато будiвель… i ще бiльше мертвякiв.

— Пристебнiться, — заскрипiли динамiки. — Сiдаємо.

Кроудер вiдчув, як шлунок пiдпирає горлянку — конвертоплан шугнув униз, i наступної митi через пiдняту пропелерами куряву перестав бачити за вiкном хоча б щось.

Селище Катве, округ Касесе, Захiдна Уганда
23 вересня 2141-го

Передусiм уразила тиша. Коли лопатi припинили обертання, а вони вiддалились достатньо, щоб не чути потрiскування двигунiв, Кроудер кахикнув лише для того, щоб перевiрити, чи не оглух. На заходi пiд низько провислими хмарами вiдливала лускою затока. Берег, скiльки сягало око, був пологим, i неосяжний простiр, у якому вони зупинилися, дисонував зi звуками вiд нього. Точнiше — з їхньою вiдсутнiстю. Такою непроникною могла бути тiльки тиша шумоiзольованих примiщень, i Кроудер намагався притлумити вiдчуття, нiби їх накрили велетенським прозорим ковпаком.

Потiм ударила спека, виснажлива та всепроникна — у затiнку вiд такої не сховаєшся. Кроудерове тiло за лiченi секунди вкрилося потом, наче хтось усерединi клацнув перемикачем «пiтнiти». Процiджене хмаровинням свiтло розтiкалося повiтрям i обдавало жаром з усiх бокiв. Поодинокi дерева вздовж асфальтiвки танцювали у маревi, що хвилями здiймалося вiд розпеченого ґрунту.

Попри запевнення Лiнч, що дрон, який обстежував Катве, не виявив у повiтрi токсичних речовин, перед виходом iз «Фалкона» Тайрон, Джейк i Коман надягнули захиснi окуляри та респiратори. Спустившись iз трапу, Джейк дiстав аналiзатор повiтря та потримав прилад перед собою. Переконавшись, що iндикатори горять зеленим, вiн зняв маску. Кроудер i Намара постягували респiратори на пiдборiддя вслiд за ним. Легше вiд того не стало: повiтря нагадувало переварений кисiль.

Майор Нанґобi та троє його супутникiв обмiнялися притишеними фразами i рушили до селища. Кроудер провiв їх очима, а тодi, впiймавши погляд Джейка, мовив:

— Ми до озера.

Утрьох вони подолали дорожнiй насип i закрокували до води.

До затоки залишалося кiлькадесят крокiв, коли Кроудер збагнув, що не спостерiгає слiдiв виверження. 21 серпня 1986 року на озерi Нiос у горах, що на пiвнiчному заходi Камеруну, вiдбулася лiмнологiчна катастрофа, унаслiдок якої загинуло тисяча сiмсот осiб. CO2, розтiкаючись вiд озера, поширився на вiдстань двадцяти п’яти кiлометрiв i вбив усе живе на своєму шляху: людей, худобу, собак, птахiв. Iще перед вильотом iз Москви Кроудер переглянув фотографiї з мiсця катастрофи. Пiсля виверження багатi на залiзо придоннi шари опинилися на поверхнi й, окислившись, забарвили воду в червоний колiр. Рiвень води знизився на метр, а збуренi викидом цунамi повалили сотнi прибережних дерев. Нiчого такого на Едвардi не було. Нi змiни кольору, нi падiння рiвня води. Жодного видертого з коренем дерева. Озеро не вивергалося.

Кроудер став за метр вiд води, вперся руками в боки й видихнув. Повiтря пульсувало вiд спеки. Пластиковий пакет, неначе медуза, проплив перед ним у повiтрi. Зрушена лопатями пилюка, осiдаючи, заважала дихати. Вiн обстежив берег на пiвднi, а тодi розвернувся i ковзнув поглядом в iнший бiк, до селища. Побачив двох здохлих корiв чорно-строкатої мастi зi схожими на пiвмiсяцi рогами, кiлька деревець з опущеним вiттям, жiнку в квiтчастому вбраннi, яку зауважив iще з повiтря, i похитав головою. Що тут, у дiдька, трапилося?

— Бляха, — прохрипiв з-за спини Джейк.

— Що? — Кроудер озирнувся.

— Спекотно.

— Ага.

Джейк що п’ять секунд зморгував краплi поту з повiк, зелена футболка з довгими рукавами темнiла пiд пахвами. Пiдiйшов Коман, застиг поряд. Кiлька секунд усi мовчали. Зрештою Джейк озвався:

— А озеро — воно, хех, воно ж не вибухне знову? Я просто думаю, а що як воно, типу, вивергнулося не повнiстю, i частина газу лишилася на днi, i вiн попре з води? — Важко дихаючи, вiн покосився на Кроудера. — Таке ж може бути, нi? — Джейк хапнув ротом повiтря. — Але ми ж це помiтимо, ну, що виверження наближається? Тобто до того, як почнемо задихатися? Я тiльки хочу зрозумiти, чи ми встигнемо добiгти до конвертоплана, якщо, ну…

Вiн говорив, не зупиняючись, немовби намагався сховатися вiд спеки за стрекотом власних слiв, аж поки Кроудеровi не урвався терпець.

— Дельгомме, помовч.

Джейк заткнувся, проте рота не стулив i продовжував дихати, висолопивши язика.

Кроудер повернувся обличчям до води. Озером, попри штиль, розбiгалися брижi. Далеко на заходi в iмлi, що розмивала лiнiю обрiю, спалахували безшумнi блискавки. Вiн розумiв, що забiр зразкiв буде формальнiстю — навряд чи аналiз виявить пiдвищену концентрацiю iонiв металiв чи надмiр вуглекислоти у водi, — та все ж наказав:

— Набери води. Двi-три пробiрки, не бiльше.

Джейк дiстав iз наплiчної сумки склянi пробiрки, поплiвся до берега та наповнив їх. Упоравшись, потупав до Кроудера.

— Тепер куди?

Той махнув рукою на будiвлi, що бовванiли в маревi на пiвночi. Вони рушили навпростець через поле, i на пiвдорозi до селища Тайрон збагнув, що спека, може, й не найбiльша їхня проблема. Над землею слався стiйкий дух гнилизни, i що ближче вони пiдходили до Катве, то сильнiшим той ставав. Кроудер напнув респiратор назад, проте задушливо-солодкавий запах прослизав пiд маску, i вiн на кожному вдиховi кривився.

Цього разу першим крокував Намара. Коли до перехрестя на в’їздi в селище залишилося три десятки метрiв, угандiєць зупинився i витрiщився на коров’ячi тушi, що громадилися вiддалiк.

— Що? — обличчя Джейка залило зеленкуватою блiдiстю. — Що там таке?

— Немає мух, — гортанним голосом проказав Коман.

— I стерв’ятникiв, — додав Кроудер.

Вiн натиснув на респiратор так сильно, що на перенiссi й вилицях з’явилися слiди. Джейк переминався з ноги на ногу та водив очима по землi, нiби видивлявся невiдомо куди зниклих стерв’ятникiв у травi довкола.

— Це через виверження? — пробурмотав Намара.

Не було нiякого виверження, подумав Кроудер, але вголос нiчого не промовив.

— Ну, так… мухи ж також дихають… їм також потрiбен кисень, — Джейк випльовував слова короткими чергами, втискаючи їх мiж неглибокими поквапливими вдихами. — Це нормально… мухи й цi… с… стерв’ятники… вони загинули… разом iз коровами…

Кроудер, обернувшись, прибрав руку вiд респiратора.

— Скiльки часу минуло вiдтодi, як це сталося?

— Четверта доба вже, — вiдповiв Намара.

— I за чотири доби жодна муха не прилетiла сюди побенкетувати?

Джейк блимнув очима.

— Чорт.

Кроудер рушив до селища, та Коман жестом його зупинив.

— I ще трава…

— Що з травою? — Кроудер утупився пiд ноги.

— Менi не подобається, який вона має вигляд. Не лише тут. Усюди.

Кроудер нарештi зауважив: острiвцi трави вздовж асфальтiвки здавалися дивними. Прим’ятi та пожухлi, жодної стеблинки сторчма. Таке трапляється, коли трав’яний покрив вигоряє на сонцi, ось тiльки тут було щось iнше. Трава не здавалася сухою, радше трохи прив’ялою.

Кроудер якийсь час придивлявся до купки розкиданих над берегом низькорослих деревець, а тодi попростував до них в обхiд коров’ячих туш. Джейк пошкандибав за ним. За пiв хвилини вони зупинилися перед схожим на кущ деревом iз гладенькою корою та довгастим листям. Вiття стелилося по землi, листя iз загостреними кiнчиками скрутилось i обвисло. Де-не-де в гiллi виднiлися сформованi з м’ясистих грудочок плоди. Кроудер вiдгорнув пальцями один iз листкiв — бiля черешка скупчилися химернi бурi плями.

— Як у тебе з ботанiкою? — запитав Кроудер асистента.

Джейк щось пробелькотiв. Кроудер дiстав планшет i сфотографував листок. Повагавшись, зiрвав його.

— Пакет для зразкiв.

— Га? — Джейк вишкiрився, неначе в нього тицьнули паяльником.

— Пакет iз герметичною застiбкою, Джейку.

— А, так… зараз…

Хлопець видобув пакет i простягнув його Кроудеровi. Той поклав листок досередини i повернув пакет. На той момент обличчя Джейка скидалося на нестиглу диню.

— Ти як? — Кроудер змiряв його поглядом. — Пiдеш до селища?

Дельгомм покивав.

— Можеш не йти.

— Нi, я пiду.

— Упевнений?

— Пiду.

Кроудер подав знак Намарi, який тупцяв оддалiк, i вони попрямували до Катве.

За кiлька крокiв вiд першої хатини Кроудер i Намара, не змовляючись, сповiльнилися. Вiд смороду запаморочилось у головi. Джейк не вiдставав, але хитався, мов п’яний.

Зрештою Кроудер зупинився. Сморiд, здавалося, прослизав у свiдомiсть. На кожному вдиховi вiн породжував вiдчуття, наче ковтаєш назад щойно вивергнуте блювотиння. Повсюди вздовж дороги, що розтинала Катве з пiвночi на пiвдень, лежали розпухлi тiла. Удалинi вимальовувалася масивна постать майора. Танзанiєць, витираючи хустинкою лице, обстежував будiвлю iз саману.

— Це так… я не розумiю… — прогудiв з-пiд респiратора Намара, — мають же бути… птахи… хоч що-небудь живе…

— Усе загинуло. — Кроудер крутив головою, вишукуючи напрямок, де би смерть не лiзла на очi. — Навiть рослини.

Навколо — жодного звуку, крiм їхнього надсадного дихання. Спiв птахiв, шелест тварин у травi, дзижчання комах — нiчого цього не було. Навiть час начебто зупинився, завмер, очiкуючи на щось жахливе.

Кроудер i Намара простояли б отак ще хтозна-скiльки, якби не приглушене кумкання. Озирнулися. Джейк, зiрвавши респiратор, блював над придорожньою канавою. Помiтивши погляди, хлопець рвучко випростався i помахав:

— Я в нормi! — обличчя розпухло, очi сльозилися. — Пане Кроудер, не переймайтеся, будь ласка, зi мною все гаразд.

Кроудер кивнув i посунув углиб селища. Коман Намара почвалав за ним.

— Що саме ви хочете побачити? — поцiкавився угандiєць.

— Ти тут ранiше бував?

— Нi.

«Тодi чому запитуєш?»

Обабiч шляху стояли старезнi одноповерховi будинки з пласкими дахами та запнутими дрантям вiкнами. То тут, то там попiд стiнами тулилися очеретянi прибудови. Дерев майже не було — переважно кущi, — а з тих, що все ж траплялися, жодне не вивищувалося хоча б над найнижчою будiвлею. В одному з подвiр’їв Кроудер угледiв закопанi в землю колоди; на натягнутих мотузках висiла запрана бiлизна. Трохи далi виднiлася загорожа, за якою валялися здохлi кози. З iншого боку асфальтiвки лежала купа битої цегли.

Майор Нанґобi та троє його супутникiв звернули на стежку, що вела до пагорбiв на пiвнiчному сходi, й зникли за будiвлями. Кроудер зупинився. Навiщо вiн тут? Який сенс вештатися селищем? Щоб з’ясувати, що тут сталося, треба провести розтин тiл, принаймнi одного тiла, а для цього потрiбен спецiальний транспорт, ношi, захиснi костюми. Це не його робота.

Вiн вивчав поглядом мертвякiв неподалiк. Щось було не так. За чотири днi внутрiшнi органи мали б розкластися, проте… Якби не роздутi животи, тiла видавалися б моторошно нормальними. Кроудер не знав, куди сховатися вiд їхнiх скляних, немовби здивованих поглядiв. Мерцi наче намагалися щось повiдомити йому та дивувалися, чому вiн їх не чує.

Позаду знову закумкав Джейк. Кроудер озирнувся. Його асистент, зiгнувшись, впирався руками в колiна. Щойно заспокоювався й пiдводив голову, неначе показуючи, що тепер уже точно все, як горло пiдпирала чергова гаряча грудка.

Раптом Намара вигукнув:

— Треба забиратися.

— Що? Чому? — повернув голову Кроудер.

— Ви бiльше не пiтнiєте.

— Нi. Це…

Вiн провiв пальцями по обличчi над захисними окулярами. Лоб був сухий, як пергамент.

— Це… — Суплячись, Кроудер скосив очi на Намару: — Що це означає?

— Це погано, — сказав угандiєць.

Людський мозок припиняє потовидiлення, коли воно бiльше не дає змоги позбутися надлишку тепла та нормалiзувати температуру: мовляв, якщо витискання вологи iз залоз не допомагає, то не варто ним заморочуватися.

Кроудер утупився в точку за кiлька метрiв попереду себе.

— Чуєте мене? — Намара пiднiс руку, проте поторсати не наважився. — Це небезпечно, ви можете померти.

Припинення потовидiлення за такої спеки могло закiнчитися чим завгодно: вiд утрати свiдомостi до зупинки серця.

— Розумiю, — Кроудер кивнув, тягнучись поглядом праворуч. Там тулилися до дороги кiлька халуп.

— Нам треба йти, — напосiдався Намара.

— Поглянь туди, — Кроудер випростав руку. Вiн не вiдривав очей вiд тiней пiд найближчою будiвлею.

— Що там? — Намара примружився.

— Собака.

— Пес?

— Так, пес.

Намара звiв брови. Якого бiса? Тут же повно здохлих псiв.

— Пане Кроудер, вам треба якнайшвидше…

А тодi вiн побачив. Усе, що колись було живим у Катве, лежало мертве. Горiлиць, долiчерева, скорчившись чи розпластавшись — байдуже як, але лежало. А пес, на якого показував Кроудер, стояв на чотирьох.

Стояв.

— Вiн стоїть, — прошепотiв Намара.

— Вона, — поправив його Кроудер.

У тiнi вiд халупи заклякла плямиста сука з набухлими сосками та скошланою шерстю на загривку. Облiзлу морду тримала опущеною, наче винюхувала щось на землi. I при цьому не рухалася.

Кроудер i Намара також не рухалися, поки до них не пришкутильгав Джейк.

— Собака, — бовкнув хлопець.

— Так, — пошепки зронив Кроудер.

— Жива?

— Нiби, не знаю.

— Вона стоїть.

— Так, але не рухається.

Джейк потер лоба.

— Опудало?

Кроудер скривився.

— Хто робитиме опудало собаки?

— Отже, жива.

Насправдi нiхто з них не вiрив. Не те щоб вони уявляли ситуацiю, за якої собака померла навстоячки й так i лишилася на ногах, просто не могли осягнути розумом, що пiсля того, що сталося в Катве, хоча би щось живе могло вцiлiти. Тож коли сука викрутила голову, нiби хотiла вкусити себе за бiк, а потiм випросталась, усi троє здригнулися.

— Жива!

Собака закинула морду, помотала нею в повiтрi. За мить угамувалась i на негнучких лапах подибала до хатини. Не видаючи жодного звуку, вона якийсь час розгойдувалася: уперед i назад, уперед i назад, неначе терлась боком об цеглу, ось тiльки залишаючись вiд стiни за кiлька сантиметрiв. Перед тим як знову заклякнути, сука потупцяла на мiсцi, припадаючи на лiвий бiк. Обважнiлi соски колихалися в такт iз рухами.

— Вона вагiтна? — пошепки запитав Джейк, коли тварина завмерла.

Йому нiхто не вiдповiв. Тиша тиснула на барабаннi перетинки. Кроудер, не зводячи погляду iз псини, рушив до неї.

— Вважаєте, нам треба її забрати? — пробелькотiв Намара.

Кроудер так не вважав, але вже збагнув, що iз сукою щось негаразд, i вирiшив наблизитися. Порiвнявшись iз рогом хатини, вiн озирнувся i вiдшукав очима Джейка.

— Таке враження, що вона не дихає.

За такої спеки будь-який пес тримав би язика висолопленим, натомiсть сука не розтуляла пащу взагалi.

— Як це? — Джейк став як укопаний.

Кроудер знизав плечима. У головi розгоралося трiскотливе багаття. Вiн вiдчував, як язики полум’я б’ються об стiнки черепа, проте думати мiг тiльки про те, що весь час, поки не зводив очей iз суки, так i не помiтив, щоб її ребра здiймалися чи опадали.

Крiм того, було ще дещо.

— Вона слiпа, — мовив вiн. — У неї щось iз очима.

Очi собаки були заплющеними, зi сльозових каналiв струменiли темнi патьоки. Кроудер змiркував, що, може, це все й пояснює — тварина рухалася наослiп. А тодi сука знову засмикалася. Її м’язами прокочувались хвилi тремтiння, нiби її прошивало струмом. Собака сахнулась убiк, ударилась головою об стiну, позадкувала.

— Там iще тiла, — Джейк показав на темний отвiр дверей, — усерединi.

Кроудер схилив голову та обмацав поглядом темнi нутрощi будинку. За порогом обличчям догори й ногами до виходу лежала дiвчина. На вигляд рокiв шiстнадцяти, не бiльше.

Бiль, що колупав потилицю, став сильнiшим.

Собака повалилася набiк i забилась у конвульсiях, але Кроудер не вiдлипав очима вiд входу до халупи. Щось не давало вiдвернутися. Кiлька секунд вiн метався думками мiж собакою та дiвчиною, аж поки не збагнув, що саме прикувало його увагу. У дiвчини не було здуття.

Кроудеровi ноги самi понесли його до будинку.

Пекельний сморiд кислотою обпалив нiздрi вже на порозi. Запах був такий сильний, що Кроудер зупинився, неначе наштовхнувшись на стiну. Вишкiрився, просунув пальцi пiд захиснi окуляри й натиснув на очi. За секунду, пересиливши себе, ступив крок до дiвчини, обличчя якої ховала пiвтемрява. З того мiсця, де стояв, Кроудер розрiзняв лише рожевi ступнi. I щойно вiн на них поглянув, як права стопа ворухнулась, а потiм повернулася.

Кроудер ледь зi шкiри не вистрибнув. Дiвчина жива!

— Сюди! — Вiн замахав руками. — До мене!

Вiн пiдскочив до африканки, присiв поруч i поклав її голову собi на колiна. Тiло було теплим i податливим, як пластиковий пакет iз желеподiбною субстанцiєю.

— Паскудство…

Гнильний сморiд роз’їдав слизовi, видушував сльози з очей. Кроудер закашлявся.

Затуляючи носа обома руками, поряд присiв Намара.

— Жива?

— Так, ворухнулася.

— Охрiнiти. — Намара важко дихав. — I що тепер?

— Забираймо її звiдси.

Щойно Кроудер намiрився просунути руку пiд спину дiвчини, вона розплющила очi й учепилася йому за лiкоть. Намара, верескнувши, позадкував. Кроудер теж сiпнувся, проте не вiдступив. Вiн схилився над дiвчиною та стягнув респiратор, щоб не лякати її.

— Ви мене чуєте? — Нiякої реакцiї. — Панi?

Африканка влипла у Кроудера каламутним поглядом i мовчала. На порозi хатини Джейк укотре бурхливо виблював.

— Панi… — прошепотiв Кроудер.

Упродовж кiлькох довгих секунд темношкiра дiвчина дивилася на нього з непiдробним подивом, так нiби не розумiла, де вона i як тут опинилася, пiсля чого стулила повiки та завмерла. Кроудер поторсав її, спробував намацати пульс, але нiчого не вiдчув.

Двi наступнi фрази наклались одна на одну. Перша пролунала в будинку. Це Кроудер закричав:

— Їй потрiбно до лiкарнi. Негайно!

Друга долинула ззовнi.

— Назад! Назад! — горлав майор Нанґобi. — Де ви всi, чорти б вас узяли?! Мерщiй до «Фалкона»!

Намара вискочив надвiр. Кроудер пiдхопив дiвчину на руки та чкурнув слiдом.

Огрядний танзанiєць мчав iз немислимою для його ваги швидкiстю, випередивши на добрi десять метрiв своїх стрункiших супутникiв. Пiдбiгши, вiн загальмував так, що ледь не збив iз нiг Джейка.

— Що таке? — запитав Кроудер.

— Чотири пiкапи на пiвночi, — тiло майора пашiло жаром. — Рухаються до нас.

Повз них, не зупиняючись, протупотiли угандiйськi есбешники.

— Пошукова група? — Перед очима пливло, рука пiд дiвочими стегнами наливалася свинцем. — Тi, хто шукають лiтак? — Кроудер раптом усвiдомив, що пошукова група навряд чи пересувалася б на пiкапах.

— Ви десь бачите уламки лiтака пiсля катастрофи? — Нанґобi штовхнув Джейка у спину та замахав рукою в бiк конвертоплана.

— Тодi хто це? — продовжував Кроудер.

Замiсть вiдповiдi майор захекано видав:

— На хрiна ви берете її з собою?

— Вона жива.

— От лайно! Ну ж бо, давайте сюди.

Нанґобi був важчим i мiцнiшим, i Кроудер передав йому дiвчину. Танзанiєць закинув її на плече та скривився:

— Срань Господня, та вона вже засмердiлася!

— Вона жива! — додав металу в голосi Кроудер. — Розплющила очi й учепилася менi в руку.

Майор кивнув, мовляв потiм розберемося, i наказав:

— Бiгцем до «Фалкона»!

I вони побiгли.

Коман наздогнав угандiйцiв. Джейк серед усiх був найповiльнiшим i, якби не ноша на плечах у Нанґобi, плентався б останнiм, а так вони з майором трималися на рiвнi. Пiдскочивши до конвертоплана, Кроудер схопився за стулку дверцят, щоб не впасти. Хапаючи повiтря ротом, вiн ввалився до салону i, розвернувшись, угледiв, як перший iз пiкапiв виринув iз хмари куряви наприкiнцi асфальтiвки.

Двигуни вже працювали — «Фалкон» рвався в небо, що кiлька секунд здiймаючись над землею, i Кроудер, перекрикуючи шум лопатей, загукав до Джейка та майора:

— Швидше! Покваптеся!

Наступної митi Джейк зашпортнувся й упав ницьма. Роберт Нанґобi пригальмував. Не знiмаючи з плеча африканку, пiдчепив хлопця за комiр i ривком поставив на ноги. Ще за секунду Джейка пiдхопили двоє угандiйцiв i, наче мiшок, поволокли до конвертоплана. Майор заскочив на борт останнiм.

— На мiсця! На мiсця! — ламким вiд напруження голосом командував пiлот. — Злiтаємо!

Нанґобi кинув дiвчину на крiсло, сяк-так затягнув ремiнь безпеки, пiсля чого впав охляпом на сидiння навпроти та пристебнувся сам. Кроудер прослизнув далi. Його мiсце зайняв Джейк, i вiн примостився у вiльному крiслi з лiвого борту.

Двигуни заревли — i конвертоплан шугонув угору.

Кроудер провiв пальцями вздовж лiнiї волосся — жодної краплини вологи, а тодi припав до iлюмiнатора.

Три пiкапи просунули асфальтiвкою до виїзду з Катве. Нанґобi говорив про чотири авто, проте останнього не було видно. Зрештою два автомобiлi зупинилися неподалiк мiсця, де Кроудер натрапив на вагiтну суку, а один проповз аж до мiсця приземлення «Фалкона». На дорогу висипали чоловiки у вiйськовiй формi й картатих арафатках. Бiльшiсть озброєнi старезними «калашами». Двоє чи троє тримали в руках сучаснi штурмовi гвинтiвки Warmonger. Кроудер затамував подих, чекаючи, що хтось iз них видобуде з багажника переносний зенiтно-ракетний комплекс i «випиляє» їх iз неба, проте чоловiки просто стояли i, позадиравши голови, спостерiгали, як конвертоплан вiддаляється.

Набравши висоту, пiлот заклав крутий вiраж — повiв їх на пiвдень, якнайдалi вiд гiр i вiд Катве, — i чоловiки в арафатках зникли з поля зору.

Кроудер видихнув. Коли пропелери «Фалкона» почали черкати завiсу з хмар, вiн помiтив, як у мiсцi, де пiщана мiлина переходила в темну воду, скинулася рибина, i знову подумав про те, що озеро живе. З озером нiчого не сталося. Хай там що трапилося в Катве, Едвард тут нi до чого. А тодi згадав про дiвчину.

Звiльнившись вiд ременiв, Кроудер метнувся до африканки. Приклав пальцi до шиї. Поводив угору, вниз, сподiваючись намацати поштовхи в шийнiй артерiї.

Серцебиття не було.

Кроудер обвiв очима угандiйцiв.

— Серед вас є лiкар?

Мовчанка.

— Гаразд.

Вiн вiдстебнув дiвчину, поклав на пiдлогу, сам прилаштувався мiж крiслами. Закинув її голову назад, опустив пiдборiддя, тремтячими руками дiстав iз кишенi хусточку й накрив посинiлого рота. По тому склав долонi навхрест, уперся в центр грудей i, рахуючи вголос, узявся натискати:

— Раз! Два! Три! Чотири! П’ять! Шiсть! Сiм!..

Дорахувавши до тридцяти, Кроудер зупинився, припав до дiвочого обличчя та двiчi вдихнув повiтря в розтулений рот. Випроставшись, почекав кiлька секунд, переконався, що груди не надимаються, i повторив усе спочатку.

— Раз! Два! Три! Чотири! П’ять!..

Потiм iще раз. I ще раз. I ще раз. Кроудер не зупинявся, тиснув дедалi дужче, рахував голоснiше, вдував повiтря в легенi з одчайдушною несамовитiстю, майже з люттю, проте марно. Зрештою Джейк наважився торкнути його за плече.

— Не треба бiльше. Вона померла.

«Фалкон» пробився крiзь хмари i летiв рiвно, не здригаючись. Кроудер продовжував тиснути долонями на худi груди. Хлопець посмикав його сильнiше.

— Тайроне, — Джейк збагнув, що це вперше вiдтодi, як став до роботи в GEO, звернувся до боса на iм’я. — Досить. Вона вже нежива.

I Кроудер нарештi зупинився.

 

 

ҐОРАН ЗАГАРIЯ

Купол Astrodome, Ньюборн
Сiмудськi долини, рiвнина Хриса, Марс
Рак 26, 46

Коли замiсть Маркá Велета до класної кiмнати зайшов старий Загарiя, тиша запала така, що аж дзвенiло у вухах.

Тридцятидворiчна iспанка Кассiя Руеда, директорка школи, впiзнала Ґорана вiдразу. Кемхебековим, попри те, що бачили його вперше, також не знадобилося багато часу, щоби зрозумiти, з ким доведеться мати справу. Помилитися було неможливо. Ґоран Загарiя мав по-розбiйницьки скуйовджену кучму та розкiшну, випещену бороду. На головi де-не-де промаювали бiлi нитки, зате ретельно спланована борода, що сягала ключиць, залишалася всуцiль чорною. Марат i Камiла Кемхебекови здогадалися, хто перед ними, бо такi бороди на Марсi були рiдкiстю. Їх носили тiльки тi, хто їздив у герметичних роверах i лiтав на конвертопланах, якi стикувалися до герметичних рукавiв, тобто мiг собi дозволити не вдягати скафандр для робiт на вiдкритому просторi. Доглянута борода була виявом колосальної заможностi, й Кемхебекови знали: щоб порахувати людей iз такими бородами в Ньюборнi, вистачить пальцiв однiєї руки.

Руеда, отямившись, заговорила:

— Пане Загарiя, рада зустрiчi, проте, гадаю, вам не варто було перейматися, — вiд хвилювання вона ковтала слова. — Ситуацiя, звiсно, серйозна, та я не сумнiваюся, що ми залагодили б її з Майїним батьком, i вам зовсiм не потрiбно було…

— Велет за сотнi кiлометрiв звiдси, — Ґоран помахом руки примусив її замовкнути. — Вирушив до долин Тiу й до вечора не повернеться. Я замiсть нього.

Пiд пекучим поглядом блiдо-блакитних очей Кассiя не знала, куди подiтися.

Ґоран Загарiя був кимось на кшталт старiйшини в українськiй Дiаспорi. Нiхто його не обирав, але вiн був одним iз перших українцiв на Марсi, вiн заснував крихiтне господарство, яке зрештою перетворилося на агрохолдинг «Томуто», й саме вiн допомагав освоїтися новоприбулим. Завдяки цьому Загарiя зрештою досяг такого впливу, що його влада стала майже необмеженою, а слово набуло ваги закону.

Кассiя ж була звичайною найманою працiвницею, чий дозвiл на проживання на Марсi дiяв рiвно стiльки, скiльки i її контракт. Вона здобула магiстерський ступiнь з астрофiзики в Лундському унiверситетi та обiймала посаду асистентки оператора на радiотелескопi MCRT. Посада не вимагала повної зайнятостi, а тому, щоби не ризикувати, чотири земнi роки тому Руеда влаштувалася вчителькою в Першу публiчну школу Ньюборна. Директоркою її призначили п’ять мiсяцiв тому. Роботи було багато, траплялися соли, коли вона не склепляла повiк упродовж двадцяти годин, утiм Кассiя не нарiкала. Життя на Марсi їй подобалося. Чи то пак подобалося б, якби не такi моменти, як зараз.

Вiдтодi, як Загарiя стулив рота, нiхто не видав жодного звуку, але порушувати мовчанку Ґоран не квапився. Вiн пiдступив до кафедри, розгорнув величезний, завбiльшки як придверний килимок, планшет i повернув екран до Руеди та Кемхебекових.

Марат i Камiла — подружня пара росiян з Архангельська — перебралися на Марс вiсiмнадцять земних рокiв тому. Десять рокiв тому розлучилися. Марат був зварювальником у компанiї Deep Space Resources. Камiла пiлотувала транспортнi гоппери, що курсували мiж Колонiями та водяними штольнями на пiвночi, а пiсля того, як штольнi виснажилися, якийсь час жила в Кємєрзi, росiйському поселеннi в низиннiй областi Патера Орк неподалiк вулкана Елiзiй, по сутi на iншому боцi планети. Їхнiй син, п’ятнадцятирiчний Леонiд «Лео» Кемхебеков — височенний, як i всi народженi на Марсi, — спирався на парту позаду батькiв. Напiвпрозорий гiпс iз програмованого пластику вкривав його праве передплiччя: вiд кiсточок на долонi — до лiктя. Та частина, що охоплювала зап’ясток, i досi пульсувала, рiвняючи потрощенi кiстки.

Окрiм Ґорана, Кассiї та Кемхебекових, у класнiй кiмнатi перебувала ще Майя Велет — войовнича чорнявка з обсипаним ластовинням обличчям i косою до пояса. Схиливши голову, вона полiрувала поглядом носаки черевикiв.

Лео перебiгав очима з директорки на батькiв i назад, i помалу його обличчя витягувалося. Його привели подивитися на Майїне покарання, та пiсля того, як у класнiй кiмнатi з’явився чоловiк iз холодними очима й мовби з каменю висiченою бородою, все змiнилося. I батьки, i директорка набули якогось безпорадного вигляду.

Загарiя покректав i, тицьнувши в екран, запустив вiдео. Вiн розумiв, що нiчого нового не видивиться, тож лише вдавав, нiби прилип поглядом до планшета. Насправдi Ґоран просто зволiкав. Вiн би хотiв обговорити ситуацiю вiч-на-вiч iз Майєю, вислухати її версiю, проте Кемхебекови вже були в кiмнатi, коли вiн прийшов. I це все ускладнювало. Страшенно ускладнювало. Бо попри те, що Ґоран переглянув запис iз пiв десятка разiв, вiн так i не зрозумiв, що, в бiса, сталося.

Руеда та Кемхебекови вперли погляди в екран.

Вiдео було з цiєї самої кiмнати. З камери спостереження, що висiла над головою Ґорана. Кольорове, але без звуку. В поле огляду камери потрапляла частина парт i стiна iз затемненого скла за ними. В центрi екрана — у проходi мiж партами й упiвоберта до камери — стояв Лео Кемхебеков. На стiльчику перед ним лежала металева конструкцiя з кiлькох пружин i пари страхiтливих, прикрашених зубцями клешень. Ґоран не здогадався б, що в нього перед очима, якби йому не пояснив Маркó Велет, батько Майї: то був капкан, i не простий, а найбiльший iз будь-коли створених людиною — призначений для ловiв великих ведмедiв.

Ведмежий, трясця його матерi, капкан. На Марсi.

Поодаль — у лiвому верхньому кутi екрана — збилася докупи група однолiткiв Лео. Серед них видiлялася висока дiвчина, яка, примружившись, стежила за хлопцем.

Майя.

Юнаки довкола неї звивалися вiд нетерплячки. Хтось жестами пiд’юджував Лео, хтось крутив пальцем бiля скронi. Попри вiдсутнiсть звуку, було видно, що всi навперебiй щось вигукують. Лише Майя стовбичила нерухомо, наче статуя.

Лео на екранi нахилився до капкана, обвiв поглядом спускову пластину, пружини пiд нею, потiм глянув на дiвчину.

I тодi Майя кивнула.

Ґоран стримав невдоволене покректування. Якби не цей кивок, вiн би розiгнав їх усiх до дiдькової матерi: i вчительку, i вишкребка, i його батькiв. Але Майя, чорти б її взяли, кивнула — дала вiдмашку, — пiсля чого Лео опустив праву руку та стуленими вказiвним i середнiм пальцями натиснув на пластину, що приводила капкан у дiю.

Далi трапилося те, що мало трапитися: капкан спрацював. Клешнi блискавично зiмкнулися, переламавши променеву та лiктьову кiстки, наче сiрники. Бризнула кров. Лео випростався — рiзко, нiби в нього з усього маху загнали залiзний кiлок. Один iз його приятелiв приклав долонi до щелепи та вiдсахнувся. Iнший робив такi рухи головою, нiби ось-ось виблює. Усi щось навперебiй вигукували та жестикулювали.

Сам Лео вчепився лiвою рукою в передплiччя правої, роззявив рота й завив. Звуку не було, проте з того, як розчахнулася пащека, Ґоран мiг уявити силу крику. Не пiдтримувана нi кiстками, нi сухожиллями долоня телiпалася на шкiрi та м’язах. Хлопець крутнувся на мiсцi й метнувся до виходу, але, заслiплений болем, промахнувся та налетiв на стiну. Болiло, напевно, пекельно, бо Лео, не припиняючи завивати, колотився головою об пластикову перегородку. Приятелi обступили його, силкуючись розiмкнути клешнi.

На галас прибiгла Кассiя. Спершу взялася розтягувати юнакiв, але за мить, угледiвши Лео, мало не заточилася.

I лише Майя зберiгала спокiй, iз кам’яним обличчям споглядаючи, як корчиться вiд болю її однокласник.

«Це триндець, — подумав Загарiя. — Просто срака якась».

— Ну що ж, — вiн поставив вiдео на паузу, склав долонi докупи та потер пучки пальцiв.

— Як бачите… — почала панi Руеда.

— Так, я бачу, — перебив її старий. — Усе бачу. А ви бачите, щоб хтось штовхав постраждалого? — вiн заговорив тоном приязним i водночас цiлковито позбавленим почуттiв. Кассiя не очiкувала на вiдсiч i примовкла. — Я не чую, — вигнув брову Ґоран.

— Нi, але…

— Хтось узяв постраждалого за руку та силомiць устромив її в капкан?

— Пане Загарiя, ви не…

— Чш-ш-ш, — Ґоран майже торкнувся губiв директорки пальцем. — Панi директорко, ви надiслали повiдомлення Маркóвi Велету, який, не покладаючи рук, працює, старається, щоб i вам, зокрема, було що їсти, де написали, нiби його донька ледь не вiдiрвала руку однокласниковi. По-перше, не руку, а кисть. По-друге, — вiн пiднiс долоню до планшета, наче рекламний агент, який силкується впарити товар незговiрливим клiєнтам, — не вiдiрвала. Я не помiтив на вiдео фонтанiв кровi, якi, на мою скромну думку, мали б супроводжувати вiдокремлення долонi вiд передплiччя. А по-третє, панi Руеда, погляньте ще раз на запис. — Загарiя повiльно, так нiби рухався пiд водою, поводив долонею перед екраном. — Майю вiд постраждалого вiддiляють два з половиною метри. Ви ж не намагаєтеся переконати мене, що наша дiвчинка навчилася ламати кiстки самим поглядом? Чи, може, вважаєте, начебто Майя силою думки примусила постраждалого вчинити те, що той учинив?

Руеду дратувало те, як Ґоран уникає називати Лео на iм’я, але вона здогадувалася, що вiн вдається до цього навмисно, а тому не реагувала.

— Пане Загарiя, рiч же не в тiм…

Ґоран не дав їй закiнчити.

— Так, я усвiдомлюю: Майя приволокла до школи ведмежий капкан. — Вiн метнув погляд на принишклих батькiв Кемхебекова. — I, мабуть, ми всi погодимося, що Марс — непiдхоже мiсце для ведмежих капканiв. Тому, панi директорко, я гарантую, що такого бiльше не повториться. Я запевняю, ми проаналiзуємо сьогоднiшнi подiї, разом iз батьками Майї зробимо висновки i дiвчину буде належно покарано. — Ще один скупий напружений позирк у бiк росiян. — Я обiцяю записати покарання на вiдео та надiслати вiдеозапис усiм зацiкавленим сторонам.

Остання фраза прозвучала так зловiсно, що директорка розгублено заклiпала.

— Що ви збираєтеся робити?

— Ну, пальцi не вiдрубуватимемо. — Навiть Камiла здригнулася. Загарiя витримав паузу, а тодi, показуючи, що жартує, пiдморгнув. — Але вигадаємо щось достатньо серйозне, щоб у родини Кемхебекових не лишилося й слiду вiд думок про те, нiби ми хотiли їх зневажити. Ну й щоб у Майї бiльше не виникало бажання залучати до навчального процесу неналежнi предмети. Але, будь ласка, не перетворюйте нас на монстрiв, — вiн акцентував на словах «ми», «нас», «наша дiвчинка», даючи зрозумiти не так директорцi, як росiянам: не лiзьте, не треба, зачепите одного — матимете справу з усiма. — Так, Майя принесла до школи капкан, так, вона дещо необачно встановила капкан серед класної кiмнати, але якби цей юнак не чiпав його, нiчого лихого не сталося б.

Камiла чмихнула, проте… нiчого не сказала. Якби на мiсцi Загарiї був Маркó Велет, вона б, певно, вже вибухнула, але Ґоран… Зариватися зi старим дурнем, який, подейкують, вiдчиняє ногами дверi кабiнету самого Йорґа Флорiана, не видавалося хорошою iдеєю.

Директорка востаннє спробувала перебрати контроль над розмовою:

— Пане Загарiя, я не можу з вами пого…

Ґоран нагородив її важким поглядом.

— Якщо комусь iз ваших учнiв прищемить пальця дверною стулкою, ви ж не побiжите до Йорґа з вимогою депортувати на Землю проєктувальника повiтряного шлюзу, адже так?

Кассiя пiдiбгала губи. Ґоран повернувся до Майї:

— Ти вже попросила пробачення?

— Я? — дiвчина стрельнула спiдлоба очима. — Нi.

Загарiя клацнув пальцями та схилив голову. Майя пробурмотiла:

— Я… пере… прошую…

— Таке ще раз повториться?

— Нi… я бiльше так не робитиму.

— Тобi жаль?

Майя затамувала подих, помовчала i за мiлiсекунду до того, як пауза розтягнулася б до непристойностi, крiзь зуби процiдила:

— Так, менi жаль.

Ґоран подумав, що над iнтонацiєю ще годилося би попрацювати, але, як то кажуть, маємо що маємо, i з показною бадьорiстю пiдсумував:

— Iнцидент вичерпано. Усiм дякую. Можемо розходитися.

— Пане Загарiя, ви не…

Ґоран посмiхнувся до неї, i Кассiя, вiдчувши погрозу в тiй посмiшцi, затнулася. Батьки Лео розчаровано перезирнулися.

— Пане Марате, панi Камiло, — Ґоран повернувся до росiян i двома пальцями торкнувся лоба над скронею — загальновживаний жест прощання, який польовi працiвники на Марсi перейняли вiд астронавтiв. — Було приємно познайомитися. — А тодi суворо глипнув на Майю: — Рушаймо, панянко.

Майя нагородила Лео трiумфальним поглядом i, неначе балерина, продефiлювала до виходу з кiмнати.

12:41 MST

Вони опинилися на зовнiшнiй галереї, що тулилась до стiни купола Astrodome, найбiльшого та найновiшого у Ньюборнi. Загарiя потягнувся поглядом крiзь укрiплене полiгональною кевларовою сiткою скло до Драконових гiр, що виднiлися на заходi. На мить затримав очi на скелях, якi здiймалися над вкритою осадовими породами рiвниною: вижидав, чи нiхто з Кемхебекових не кинеться навздогiн. Утiм, дверi за спиною залишалися зачиненими, i Ґоран, крекнувши, попростував до ескалатора, що вiв на перший рiвень.

Майя посунула назирцi.

Вони ступили на ескалатор, i дiвчина промовила:

— Ґоране, пробачте. — Нóра Велет, її мама, була двоюрiдною племiнницею Загарiї, тож Майя доводилася йому кимось на кшталт троюрiдної онучки. Попри це, дiвчина змалечку зверталася до Ґорана на iм’я. Загарiї того року виповнювалося сто двадцять сiм, але пiсля шiстдесяти рокiв на теломiдi сивина майже зникла з волосся i вiн мав вигляд щонайбiльше п’ятдесятип’ятирiчного чоловiка, який стежить за собою: плаский живiт, худi стегна, ямочки пiд вилицями. — Я… це бiльше не повториться.

— Знаю, що не повториться.

Ґоран глянув на смартлет на зап’ястку. За чверть перша. Вiн спiзнюється на нараду в Кам’янцi. Через поїздку до школи день полетiв шкереберть.

Вони проминули склад вживаних скафандрiв Довера, мотель «Патера», ресторан мережi It’s Food i Управлiння нагляду за гiрничими роботами. Коли порiвнялися зi входом до станцiї метро «Ньюборн Пiвнiчна», Загарiя нарештi запитав:

— Де ти взяла ведмежий капкан?

— Надрукувала на 3D-принтерi.

— Хто дозволив? — Ґоран позирав на дiвчину згори вниз, наче шулiка, що видивляється здобич.

На Марсi працювала цiла екосистема роботизованих 3D-принтерiв, якi давали змогу створювати що завгодно, зокрема i зброю, тож програми, якi крiзь них проходили, ретельно перевiряли. Не можна було просто завалитися до друкарського цеху та «вилiпити» собi що заманеться. Точно не ведмежий капкан.

Майя зiтхнула.

— Минулого тижня почалася практика з конструювання. Завдання було вибрати реальний об’єкт, змоделювати його в 3D i надрукувати. Ми саме вивчили основи iнженерної графiки та програмування 3D-принтерiв. Нiхто не заморочувався, тобто моделювали всякий мотлох, типу там люстри, шаховi фiгурки… або… ну, всяке таке, а тодi… — поки Ґоран розбирався з директоркою i Кемхебековими, Майя обмiзковувала, як виправдовуватиметься, тож описувала все рiвним, упевненим тоном, але що бiльше говорила, то дужче нiтилася, заготовленi фрази розпадалися, потрiбнi слова вислизали i голос дедалi бiльше хирiв. — Данка Марич надрукувала горщик для квiтiв, а Б’янка Еренфельд — фрактальний куб, хоча й той не моделювала, а завантажила з мережi. Шон О’Галлоран надрукував ДПМ-шолом у натуральну величину, але вiн був без скла, i я вирiшила, що це якось тупо, i нудно, i… i…

— I надрукувала ведмежий капкан, — з неочiкуваною лагiднiстю в голосi закiнчив за неї старий.

Майя знову зiтхнула.

— Не зовсiм. На бiологiї ми, е, проходили бiосферу Землi. Вчитель показував фотки ведмедiв, розповiдав, що на них у XX столiттi полювали капканами. Я спершу не повiрила, а пiсля уроку полiзла в мережу, знайшла кiлька моделей, ну i згадала про завдання з практики. Менi, звiсно, жаль ведмедiв, але водночас i цiкаво… типу… ну… як воно… пра… працює…

Слова закiнчилися. Хтось наче прикрутив кран у головi. Майя розтуляла рот, потiм затуляла рот, але не витискала iз себе жодного звуку.

Ґоран подумав, що, поки не пiзно, Велету слiд поспiлкуватися з керiвником виробничої практики у першiй публiчнiй. Бо страшно уявити, що ця мала виклепає в цеху пiсля того, як почує про другу росiйсько-українську вiйну на уроцi iсторiї.

— Як ти примусила того йолопа вкласти руку в капкан?

Майя наїжачилася.

— Я не примушувала, — веснянки на обличчi збiглися докупи. — Ви самi бачили!

Ґоран пiдняв i опустив брови. Лео Кемхебеков не мiг бути таким тупим, щоб iз власної волi застромити руку у ведмежий капкан. Чи мiг?

— Не обманюй.

Майя шморгнула.

— Там рiзнi пружини. Залежно вiд натягу стулки змикаються з рiзною швидкiстю. Я перед тим спробувала з олiвцем i зрозумiла, що з найслабшою пружиною встигаю вiдсмикнути руку, а тому, коли мене попросили, типу покажи, покажи, поставила її, ну, найслабшу, i кiлька разiв рукою натискала на спускову пластину. Лео сказав, що це якась фiгня, бо якщо я встигаю вiдсахнутися, то ведмiдь i поготiв. Я запропонувала йому спробувати i, заряджаючи капкан, помiняла пружину… на найтугiшу.

Ґоран похитав головою. Чортяка.

— У нього не було шансiв?

— Не було. — Чергове коротке зiтхання.

— Ти згадувала, тобi жаль ведмедiв. А цього дрища кирпоносого не жаль було?

— Нi, — нi вагань, нi навiть натяку на каяття в голосi. — Не жаль.

— Вiн образив тебе? — Ґоран зауважив, як напружилися Майїнi вилицi. — Займав?

— Не займав, але…

— Кажи.

— Два тижнi тому. Була перерва. Ми вийшли з класу. Данка, Лана, Шон. Макс Хоткевич. Ярко Куфта. Ще Ембер була. I Кора Монаган. — Загарiя поморщився. Ембер була донькою ортодонта з Мiдлдона Оуена О’Морана. Про Кору вiн нiчого не знав, але, судячи з iменi, вона також була з паддi. Ґорановi не подобалося, що дiти з Дiаспори вiдвiдують одну школу з iрландцями та росiянами, проте українська школа в Кам’янцi давно не вмiщала всiх охочих, тому вибору не мав. Майя помiтила, як сiпнулося його обличчя, i додала: — Арiана Зоммерфельд теж була! Вона нечасто з’являється, а того дня була. Розумiєте? — Ґоран кивнув, демонструючи, що так, розумiє. — I ось ми стоїмо, а цей козел пiдiйшов i витрiщився на мене. I спитав, чи людина без нiг може носити шкарпетки. Я вiдповiла, що нi.

Ґоран сповiльнив крок. Майя, скоса позираючи на нього, продовжила:

— Потiм вiн спитав, чи людина без рук може носити рукавицi. Я знову сказала, що нi. Ну, це ж очевидно! А тодi вiн тицьнув у мене й запитав, чому… чому… — її губа затремтiла, — чому я ношу бюстгальтер.

Загарiя заклав руки за спину. Люди, що траплялися їм галереєю, шанобливо розступалися. Секунд двадцять вони крокували мовчки, а тодi Ґоран буркнув:

— Наступного разу постарайся, щоб той вилупок запхав у капкан голову.

— Що?

— Я до того, що впродовж двох наступних мiсяцiв щодня пiсля школи працюватимеш у полi з Лесем Кордасом.

Майя пополотнiла. Вона нещодавно потоваришувала з Корою Монаган, разом iз якою вже двiчi тусила iз самою Арiаною Зоммерфельд. Три днi тому Арiана натякнула, що запросить їх на вечiрку в Мiрафлорес, але через роботу в Кордасiв про це можна забути. Щойно у класi пронюхають, куди запроторив її Загарiя, з нею бiльше не спiлкуватимуться до кiнця вiкiв.

— Але… — почала вона.

— Що «але»?

Ґоранiв голос затвердiв, i Майя прикусила язика.

Одна з причин, чому авторитет Загарiї з року в рiк лише мiцнiв, полягала в його гiпертрофованому почуттi справедливостi. Вiн нiкому не давав спуску, з особливою вимогливiстю ставлячись саме до найближчих. Iсторiї про те, як Ґоран докорами та прискiпуванням доводить до сказу власних дорослих синiв, стали чимось на кшталт мiських легенд у Кам’янцi. Майя одного разу сама бачила, як Ґоран повiвся зi своїм наймолодшим, Лук’яном. Того дня її, ще геть малу, не було з ким залишити, i батько взяв iз собою. Майя сидiла у всюдиходi та спостерiгала, як пiв десятка чоловiкiв скупчилися на краю тридцятикiлометрового кратера Ораiбi в гирлi долини Ареса. Видивлялися мiсце для оранжерей. Ґоран щось розповiдав, показуючи пальцем на дно кратера. Лук’ян вiдступив убiк i теревенив iз кимось по супутниковому зв’язку… забувши вiдтиснути радiотангенту. Його голос тихим тлом дзижчав у всiх навушниках. I тодi Ґоран, не перериваючи розповiдi, пiдкрався до сина зi спини й з усього маху навернув йому копняка. Лук’ян злетiв iз крайки кратера i, не маючи змоги спинитися, поскакав схилом до самого дна. Було смiшно, ось тiльки нiхто не засмiявся. Чоловiки давилися, притемняли скло в шоломах, вiдтискали кнопки передавачiв, бо знали: їм доведеться непереливки, якщо Ґоран уловить хоч один смiшок. Пiзнiше Майя дiзналася, що технолог iз харчового виробництва Захар Шостак таки не стримався й гигикнув. Його смiх лунав у ефiрi рiвно три секунди, проте цього виявилося достатньо. Ґоран тодi змовчав, та вже наступного сола Шостак поїхав працювати до Леся Кордаса. I харчовими технологiями вiдтодi бiльше не займався.

Майя не наважилася перечити й покiрно мовила:

— Воля ваша, Ґоране.

— I перекажеш Лесевi, нехай запише вiдео, як ти там бовтаєшся з бачками. Щоби було що надiслати кирпоносому.

Дiвчина не озвалася.

Вони дiсталися входу на станцiї «Ньюборн Пiвнiчна», але повернули в iнший бiк, до переходу, який сполучав Astrodome iз приватним стартовим столом, де на Загарiю чекав VIP-конвертоплан Boeing Evolution.